Вони – шия в шию – забігли до пентхаусу, і тут їх зустрів шквальний пістолетний вогонь. Хлопці лише встигли всістися на стільцях.
Частина друга
Принцеса води
Це було давно, років тридцять тому, можливо, трохи менше. Касим загинув якраз березневого дня, я запам’ятав це тому, що в тамбурі транссибірського експреса хтось наклеїв картиночку із снігуронькою, у якої були домальовані вуса і хер. Ну, звісно, ще й цицьки. Голова його облущилася, як марокканський помаранч. Експрес гудів тонкою змією, і я стояв, дивився на тундру з пористою ганчіркою моху. Треба сказати, що поїзд рухався трохи швидше за дирчик. Це був вагон для спецпоїздок, літерний, і в ньому катали лише партійних босів. Напевне, я стояв і думав, що довбня Касима завжди нагадувала цитрину. Я повернувся в купе, де троє вурок кидали в нарди четвертого – косоокого узбека. Один, той, що в рожевій майці, які носили десь під Владивостоком, підвів голову, чхнув ніздрею, чхнув червоною юшкою: цілу ніч він жлуктив горілку і нюхав кокс. Зараз очі у нього нагадували слюдяні скалки, з чорними перетинками зіниць. Голова повернулася, а тулуб лишався на місці. Голова зробила сто вісімдесят градусів, зайняла природне положення і сказала:
– Саха…
Я нічого не сказав, а повернувся до тамбура. Мізки Касима, трохи рожеві, як і майка вурки, зараз м’ячем каталися тамбуром у калюжі густої крові. Кров киселем стікала в щілину. Я виблював. Раз, другий, третій. Потім я побачив біле рвання хмар. Я подався назад, але між тамбурами зустрівся з провідницею. Та якось дивно і неоднозначно подивилася на мене, зовсім як на ідіота, що намагається склеїти розумну пику. Зачарованості жіночою вродою я не відчув, на превеликий жаль. Так, до цього мені доводилося бачити жмурів, але вони в моїй уяві, у моїх тонких, блін, відчуттях лишалися як якась картинка у пошарпаному провінційному музеї: із виводком шмаркатих школярів, прищавих школярок і гострописких недотраханих учительок. У провідниці витончене обличчя, з широкими вилицями, розкосі очі, майже сливові, темні, із жовтуватими білками, вказували на те, що дівчинка прикладається до пляшки і до якихось хімічних, паскудного ґатунку стимуляторів. І я сказав їй:
– Там жмур!
– Ого, – сказала вона. – Мене так ніхто ще не клеїв.
– Блядь, дура, там дійсно жмур! – закричав я, а вона стенула плечем і пішла в іншому напрямку, в інший бік од Касима. І я теж чомусь перестав про нього думати, лазив у кишенях джинсової куртки з «підстьобом» штучного хутра, шукаючи сигарети. Але вона повернулася, тернулася крутим стегном об мою ногу, від чого мене знудило, а вона, глянувши через плече карим оком, шматком усмішки, зникла в тамбурі. За хвилину її крик перекрив вічну мерзлоту республіки Саха. До чого ж вони ніжні. Х-м, мені казали, що вони тут усі людоїди. Потім хтось підхопив мене під ноги, і я полетів у вічну мерзлоту, клацаючи щелепою. Да, десь було так, а може, я щось переплутав, гадаю, зупинки і засіб пересування.
Він зійшов під кришталеві небеса, і аби тоді був старшим, то неодмінно сказав би, що тут відчувається присутність Всевишнього. Але він був надто молодим, і його трохи не порізали у тамбурі вурки. Щоправда, його чикнуть трохи пізніше… Але тоді… Отож, унаслідок вищезгаданого йому довелося зробити зупинку. Він зійшов на промерзлу землю і знав, що на двісті п’ятдесят метрів углиб не вдовбеш і ломом. Яйця примерзали до ляшок. Він підняв коміра і сказав, голосно так, щоб перекричати вітер, гудіння поїзда і ревіння оленя, що довбався ратицями біля самотнього полустанку:
– Блін, і де ж вони серуть?
Він говорив так, наче його недавній приятель, Касим, був поруч, либився і пив за десятьох. Ось так воно виходило. Яйця примерзали до ляшок, намагаюсь перебратися у гланди, олень тупо довбався, і кривоногий евенк якимось кресалом розкурював біломорину. Потім евенк, олень із санками здиміли, галюцинували – невідомо що, але вони перестали існувати у кришталевій екзистенції створення світу. Ось так. Полустанок, чистота неба і повна свобода примерзнути навічно тут сракою. Поїзди тут ходили, певне, раз на всесвітній потоп. Потім прийшло неймовірне: світ став кулястим, що тобі в цирку. І він спокійно, наче Ганнібал через Альпи, тільки без слонів, рушив до будинку. Його слонику у штанях загрожував капут. А потім він побачив озеро.