Інна вийшла із ванної. У чистості дня вона подивилася на порцеляну повітря, на море і вітрильники, а тому позіхнула, прикривши рожевого рота лівою рукою, а іншою намагалася намацати великий широкий махровий халат. Халата вона не знайшла, тоді тряхнула попелястою мокрою гривою волосся, сіла на плетеного китайського стільця, закурила і повела бездумно чистими очима на світ, що нагадував жовту порцеляну. Інна шукала книгу. Вона шукала Вордсворта, і взагалі, то був грубезний томик поетів-романтиків. Після кількох невдалих спроб вона його не знайшла, як і рушника, як непочату пачку сигарет. Світ лінивими жовтими стовпами хилитався на висоті п’ятнадцятого поверху. Інні нічого не лишилося, як повернутися у ванну, що більше нагадувала велетенський басейн із американських фільмів. Книги там не було, як не було і сигарет. Тоді Інна сказала сама собі: світ розкладався так давно, як тільки могло вгледіти око, сягнути людська думка; ніхто нічому не дивувався… так діти не дивуються падінню великого дому – тільки лише спалах чогось невидимого в зіницях, чогось незбагненного, відразливого і водночас прекрасного… Інна подумала, що це треба записати, поки вона не забула. Але вона знала, що нічого не напише і буде чекати Касима або ще когось. Сексуальний голод повертався до неї із здатністю думати, разом з капризами… І отже, коли ти дивився на неї в золотому сяйві червневого дня, на неї, зовсім без одягу, з вигнутою м’якою спиною, з круглим білим задом, то завжди зводило зуби або виходило так, як падав над головою великий металевий люк, і ти провалювався в холодну безодню, там, де обсипаються всі звуки, зникають усі запахи. Ти говорив: «Господи, я не повинен бути тут, у цьому світі, де існує вона…» Ось таке паскудне дівчисько була Інна. Якщо ми тоді думали про гріх чи знали, що таке гріх, то саме вона і була ним, ця красива, із блискучими очима, котячими рухами, дівчина.
Ми моталися між Великою Багачкою, а може, й ще десь, але точно там, де тягнули міжнародну газомагістраль «Дружба». Якраз з’явилися у продажу кубинські сигари і кава «Арабіка» в зернах. По селах каву варили як какао, діди змішували листки «Ромео і Джульєтти» із самосадом, решта ж товару просто гнила на складах. Сигари коштували п’ятдесят копійок за штуку, кава – карбованець п’ятдесят з хвостиком. «Дорого», – казали мужики. Я скуповував за копійки сигари та каву і вимінював на джинси в іноземців, що тягнули газомагістраль через усю Україну. Потім заганяв джинси на чорному ринку, десь побіля моря, за кругленьку суму.
У самий пік мого бізнесу я і зустрів Касима – на блошиному ринку одного з південних містечок, яке на тоді своєю кількістю населення не дотягувало навіть до найзадрипанішого району столиці. Я зустрів Касима, що спочатку відрекомендувався Юргеном, потім Штольцем. Касим жлуктив пиво, тягав із собою волину сорок п’ятого калібру і називав цю гармату Броненосцем Потьомкіним. Так, він сидів у гадючнику, пив пиво, жер біляші, а над ним чорним грибом стояли мухи. Пивниця нагадувала пробитий німецькою торпедою баркас. У той день спека навалювала хвилями. Аби у мене була можливість порівняти це з чимось, то неодмінно сказав би, що це було, як у В’єтнамі. Він сидів і всім своїм виглядом показував: братан, ми зустрілися не випадково, бо я не вірю у випадки, як не вірю, що життя паскудне, і ми робимо його паскудним і непотрібним, а тому, братан, дивлюся на життя, як пенсіонер із довгостійкою ерекцією. Десь так. Він пив пиво, жер біляші: круглоголовий, з дитячими ямочками на щоках, нахабний і напористий, як молодий сидр, веселий і несподівано падаючий у масну яму меланхолії. Перед ним на столику, обліпленому мухами, залитому пивом і томатним болгарським соусом, лежав томик Мандельштама. Він намагався якось існувати у цьому світі: волина сорок п’ятого калібру, Мандельштам і невідомість, що чорною дірою за нашими спинами смоктала наші дні, наші роки, наші почуття… На ринку він підторговував букіністичною літературою. Той же Мандельштам, Булгаков, Андреєв, невідомий Достоєвський.
А потім ми зустріли її, Інку, в синіх шортах, з рожевим бантом на всю голову, в ідіотській майці з чебурашкою. Вона сиділа на парканчику, їла морозиво, й очі у неї блищали, як два ліхтарики, а красиві груди – невеликі, доладні й міцні, натягувалися під майкою. Ми тоді нічого не знали: Інка жерла ефедрин і запивала білим вином… Вони повинні були зійтися, як теорія неймовірності. Обох обійняла теплими лапами звірюка пропащості – усього світу, кохання, зради і ще чогось такого, що невідомо. Молодість завжди апелює до ще чогось такого… Ну, а потім… Коли я дивився на них, обвитих теплим вітром, мені видалося, а може, й насправді щось тріснуло у моєму черепі, що я побачив, як хтось чи щось висуває свої велетенські ікла, проколює велику пульсуючу масу серця, і тепла чорна кров виливається у безодню…