Ось що, напевне, думав наркоман-майор, коли говорив про тих дівчат, що ігри ніколи не змінюються, лише набирають других форм. Його черепок не витримав, бо він зрозумів, що все життя ним гратимуть, як і його руда дружина, в котру він закоханий до безтями. Він лише мені сказав над вухо: «Ти знаєш, я колись, ну, просто заглядався на таких дівчат… Нічого такого, знаєш, які вони зараз… А зараз мені лячно…» – і бідолаха майор виблював… Ось так змішалися звуки, почуття, кольори і відчай, як домінанта пізнання невидимого і невідомого. Пізніше, з часом, гулким, як жерстина на великому жовтому вогнищі, часом, поораним тисячами тисяч людських спогадів, руда перетвориться на бліду тінь домогосподарки; час повністю виїсть її, як виїдять її приховані садистські бажання, сексуальні забаганки, як ненависть до чоловіка та чоловіків. Дивлячись очима майора, я цинічно уявляю, як вона йде дорогою, попід чорними шматками панельок, за спиною заходить червоне сонце… Виповзає місяць уповні. Хе-хе… Банально… Аби не одне – до ніг падають тринадцятилітні школярки, тримаючи одна одну міцно за руки. Жертви молоха. Жертви незрілого марнославства. Ось так, напевне, мстяться поколінню, коли не допомагають бомби, кастети і ножі… А зараз до того, із сіро-зеленими очима, заходить жінка, несучи перший раз у житті, перший запах спокуси, знімаючи сукню через голову. Звісно, він хотів бачити іншу, і вона, та інша, ще живе, звивається у ньому, і йому, напевне, страшно, дуже страшно, бо вона на нього дивиться спокійним рівним поглядом. Шум вітру і дихання. Сосок між зубами. Гаряча тічка стегнами. І сон, як у тихій теплій льолі. Перший раз, завжди перший раз. Що, краще – за руки і вниз головою, гадаючи, що полетиш до неба? Пекло, як і концтабір, ніхто не відміняв… Але хто тоді вигадав вічну скорботу, і що може уміститися в ній: дві жінки, одна – білява, інша – чорнява, чи дві дівчинки з міста Нетяшина, які, взявшись за руки, кинулися з даху дев’ятого поверху? Можна назвати їхні, чоловіків, імена, будь-як можна назвати, повертаючи коло за колом із тисячі тисяч вірогідностей, повернутися в баговиння першотворення; можна, і тут більше вірогідностей, чим думав той, високий, і той, із зелено-сірими очима. Вони не випускали з черепа думок про Нетяшин, про комету, а особливо що відчували двоє тихих дівчаток перед краєм життя… Що б вони не думали і де б вони не були, той, хто прожив трохи років, повинен прощати. Якщо у тобі є віра, ти не віриш у випадковості… Але зараз один трахав не ту, що кохав, і його товариш повторював те ж саме. Ось так… Саме за це розіп’яли Ісуса Христа. За те, що Він вчив людину бути людиною… Та й тоді ніхто не знав про Нетяшин. І ніхто не чекав на Спаса. Ніхто не вмів прощати, навіть через дві тисячі років після приходу Розіп’ятого.