Той, з перекинутим поглядом і сіро-зеленими очима, котив повільно БМВ, вирулював серед скла, гнав машину, вивчаючи рудо-сірий мурашник, наче вперше у столиці, і думав, байдуже, облизуючи її помаду з губ: «Бля, як усе по-ідіотськи виходить… Не бачилися тисячу років… І тут ці двійко таки гепнулися з небес. Да, народ у нас, бля, бачить скрізь як не містику, так принаймні Гоголя… І дійсно, що можна було придумати, щоб полетіти щупаками вниз головою, узявшись за руки?» – Він був набожною людиною і поважав смерть, як поважають її люди, що пізнали життя. Тому думка про школярок продерла наждаком по спині.
– Якого хрєна? – сказав він уголос. – Та ми просто-таки стали дорослими. А раніше на все начхати було!
Він зупинив авто біля майдану Незалежності і довго вибирав повію. Нарешті та, яку він підманив пальцем, підійшла – середнього зросту, смаглява, але руки повні і кругленькі маленькі пальчики. Таких він не любив. Але уперто брав, щоб вигнати із підсвідомості, з усіх пор шкіри, руду. Він поставив її раком у БМВ і трахав прямо на Хрещатику, дивлячись на її огидні куценькі, як сосисочки, пальці. Він трахав її раком, а вона мавпочкою тримала кермо. І тут він побачив двох школярок, що йшли, тримаючись за ручки. І у нього все упало.
– Погуляли, товариш майор!
Той, з очима – зараз сірими, подивився вгору, так, як дивляться у колодязь чи у велетенське дзеркало, почеплене до небес, глянув сталевим поглядом, без жодної іскри печалі, наче побачив ту, із чорним крилом волосся, карміновими губами, ніжними руками і м’яким грудним голосом. Борлак забігав швидше. Очі нерухомі, а в горлянці у нього клекотіло, як у чоловіків, що розучилися плакати чи сміятися. Або як у горлянку хлинула вода. І чоловік пив її, як самогубця, не зупиняючись, ковтав замість повітря, не намагаючись щось зробити… Отже їх було тоді четверо на березі сонного озера з тонким і рівним склом води.
Нарешті він побачив озеро. Він сподівався побачити красиве око вод, які бувають там, звідки він прибув. Спочатку він пройшов над берегом, де росли куці сосни чи якесь патиччя, що він прийняв за сосни. До самої води, темної і в’язкої, йому підходити зовсім не штирило. Проте холод зник якось сам собою. Тільки темна, без сонця, вода зводила зуби оскоминою. На тому березі над водою підіймалися скелі. Могутні і торжественні, з чубчиками дерев, вони нагадували захололих два крила падших янголів після Армагеддону.
– Да, а народу у вас, як у Китаї, – сказав він і поліз в кишені. Він витягнув дбайливо замотаний шматок мороженого м’яса, фальшивий самородок, що відібрав у евенка, і якийсь згорток. Це була мапа. Він дбайливо розгорнув її. Вгорі закричав якийсь птах. Він підвів голову, погрозив кулаком:
– Тільки не срати, куриця!
В Інки щасливий, золотом іскриться, день. Сьогодні у неї було дуже багато смачного траху і великі плани. Плани у цієї фарбованої лахудри, що читала якогось фіга Вордсворта, були такими – брати по максимуму і віддавати по мінімуму. Нормальна позиція, але претензійна для людини, що не мала мізків. Щоправда, вона тягнула своє бронзове красиве тіло так, що куди там, навіть Вордсворт тухнув з його інтелектом. Можливо, хтось Інні зробив дурну послугу, напевне Касим, доводячи, що на таких жінок чекає вічність… І не дочекавшись, сходять у могилу, куди такі фарбовані лахудри принесуть квітку на тепленьку земельку чи сплакнуть у душних тунелях крематорію. Вона образлива, сприймає лише власні жарти, мстива: як тільки вони з Касимом сварилися, то наш букініст приходив додому з фінгалом або шкутильгав. Побиття середнього ступеня. Інка хитро мовчала, зігнувши ніжку у бриджах, втупившись у книгу, але я здогадувався, що це її черговий йобар з хачиків або навіть й то… Власне, це мене не обходило. Голова у Касима працювала, але думав він виключно горлянкою, коли пив портягу, і членом. На більше і не розраховувало наше товариство. А ще Інка нагадувала мені мою руду.