— Слухаю вас, і серце крається від співчуття.
Вона страшенно здивувалася, тому що, бажаючи розвеселити його, говорила про смішне — в які ігри грав із нею батько.
— Чому?
Насупившись, він сказав:
— Ви любите свого батька набагато більше, ніж він на те заслуговує. Не ображайтеся, я людина відверта. Кажу, що думаю. Ваші вчинки — завжди, за будь-яких обставин — були спричинені вашим бажанням завоювати його любов. Вами володіє одна пристрасть: домогтися, щоб приязнь батька до вас була не прохолодно-зневажливою, а такою ж живою й гарячою, як ваша любов. Все життя ви доводите йому, що варті цього. Через це Навчилися стрибати через перешкоди, стріляти, фехтувати. Ви ж і тепер показуєте чудеса хоробрості й самовідданості з тієї ж причини. От тільки не треба нічого нікому доводити. Ви нікому нічого не винні. Крім самої себе.
Як же вона обурилася його словам! Як гаряче спростовувала їх! Навіть розплакалася. Але розтирання не припинила.
Лорд Руперт і сам зрозумів, що наговорив зайвого. Гаряче вибачився і врешті-решт отримав прощення — «але тільки з огляду на його хворобливий стан».
Він дужче знесилів, ніж масажистка. Мені здається, Летиція могла б розтирати скільки завгодно довго і не стомилася б. Та коли полонений склепив повіки, а дихання стало рівним, вона обережно забрала руки.
Варто їй було замовкнути, як він стривожено сіпнувся і застогнав. Вона заговорила знову — заспокоївся.
Тоді дівчинка зрозуміла, що звук її голосу насправді діє на хворого цілюще, і більше не замовкала. Лише стала говорити тихіше і перейшла на швабську.
Оскільки поруч нікого більше не було, зверталася вона до мене:
— Кларо, а що, як він має рацію? Мені часто сниться, наче я біжу за батьком, кричу, а він скаче геть і не чує, і я падаю в масну, чорну землю… Ох, яка різниця! Тільки б визволити його з полону. Тільки б він був здоровий.
Вона ще довго говорила, навмисне намагаючись не змінювати інтонацію і ритм, щоб Грею краще спалося. Голос у Летиції дійсно заколисував — дуже швидко я теж почав клювати носом (тобто, власне, дзюбом).
І раптом закліпав очима, почувши щось новеньке.
Початок я пропустив і нагострив вуха (ще один незугарний вираз щодо папуг), тільки коли зметикував, що йдеться вже не про батька.
— … Він ще і найрозумніший, ось що жахливо. Ні, точно він найкращий чоловік на світі. Якби він ще не був таким вражаюче гарним! Як він сказав? «Полинний лікер»? Не надто приємний напій… Щоб полюбити самотність, я маю заповнити свою посудину цією гидотою по вінця? Так можна і злипнутися. Ось якби розбавити його духмяним, пінистим, сухим вином, вийшов би чудесній напій!
Каюся, тільки тепер я почав здогадуватися: відбувається щось небезпечне. І причина цьому я. Якби не я, зеленоокий філософ не потрапив би до цієї каюти і моя дівчинка не дивилася б так безнадійно і сумно.
А тут, як на лихо, у кубрику знову заревли корабельну пісню про ластівку і сокола, що ширяє у височині.
Летиція сердито озирнулася, але крикнути, щоб не галасували, побоялася. Хотіла вийти до матросів, але зняла руку з грудей хворого і він жалісно застогнав. Довелося знову сісти.
Здається, спів не заважав міцному сну Грея, і дівчинка заспокоїлася.
— Ось якби він не був таким багатим і красивим… — стишено продовжила вона — і не закінчила фразу. — Я й так негарна з виду, а за ці тижні взагалі перетворилася на опудало. Руки червоні, у ципках. Обличчя коричневе від сонця. Губи потріскалися… Та ні, все одно нічого б не вийшло. Хіба що як він залишиться паралізований і потребуватиме догляду… Дурепа! Мерзотниця! — Вона ляснула себе вільною рукою по губах. — Що ти верзеш?!
Боже, Боже, до чого ж мені було прикро за мою бідну дівчинку! Вперше в житті я пошкодував, що народився птахом, а не лордом-мореплавцем з карбованим профілем і зеленими очима. Я б уже зумів оцінити в Летиції не тільки сильні пальці і заспокійливий голос. На жаль, навіть Найрозумніші з чоловіків часом можуть бути напрочуд тупими.
— Кларо, ти тільки послухай-но! — охнула раптом моя вихованка. — Та це ж пісня про мене! Я чую її немов уперше!
Трикляті матроси; з несамовитою злагодженістю, на два голоси, виводили приспів:
І далі — про те, як вона клює хробака, а він розтинає сонячне проміння. Про те, як вона намагається злетіти, але такі висоти «понад її крила». Про її гіркі, невтішні сльози.