У Летиції й самої сльози як не крапнуть. Ніколи не прислуховувалася вона до слів так напружено. Правда й те, що ще жодного разу при нас ніхто не співав так багато куплетів цієї безкінечної балади.
Та ось, після чергового «ахой!» історія нещасливої ластівки, здається, добігла фіналу.
Співці зробили паузу, і кінцівку повів тільки один із них, тенор:
Слава тобі, Господи, зрадів я. Слухай, люба, слухай! У ластівки все закінчиться добре!
Летиція нахилилася в бік дверей і ледь відкрила рота — так їй хотілося не пропустити ані слова.
Але й цього разу дослухати пісню нам не довелося.
— Чого розсілися, лайдаки?! — гримнув у кубрику голос капітана. — Вони ще й співають! Ану гайда нагору, роботи по вуха!
Палубою зачалапали прудкі ноги, занавіска відгорнулася і в каюту зазирнув Дезессар.
Пробуджений криком лорд Руперт спантеличено дивився на кирпату фізіономію, обрамлену локонами алонжевої перуки.
— Він прийшов до тями! — зрадів наш капітан, спрямовуючи погляд до стелі і хрестячись. — Яке щастя!
Грей був розчулений таким бурхливим виявом радощів.
— Дякую, мсьє. Ви дуже ласкаві.
— Я завжди казав, що гарна платня здатна робити чудеса, — вигукнув Дезессар, звертаючись до Летиції. — Щойно я пообіцяв вам, лікарю, частину викупу, ви одразу поставилися до лікування інакше!
— Викупу? — перепитав лорд Руперт. Захотів підвестися, але не зміг. Тоді він надав обличчю офіційного виразу і таким же сухим тоном мовив: — Я здогадався, хто ви, пане — хоч ви і не представилися. Ви — капітан судна, яке мене підібрало.
— Не судно підібрало вас, а я, особисто я, Жан-Франсуа Дезессар. Ви — мій персональний полонений. І я знаю, що ви лорд і що у вас грошей і свині не їдять.
— Не їдять, — підтвердив Грей, з цікавістю розглядаючи француза. — А ось ви їх, я гадаю, поїсте?
— Не майте сумніву! — Дезессар глитнув, зіщулив очі і тремтячим голосом вимовив: — Сто тисяч. Так, саме так. Сто тисяч і ані су менше!
Я зрозумів: він назвав таку неймовірну суму, щоб позначити точку, від якої почнеться торг. Але лорд Руперт пропустив сказане повз вуха.
— Від вас пахне дешевим кальвадосом з гнилих яблук, пане, — сказав він нарешті.
Дезессар здивувався, понюхав свою перуку.
— Чому гнилих? Я дійсно випив перед обідом склянку, але це дуже добрий кальвадос! — Тут він розсердився. — Не морочте мені голови! Ви погоджуєтесь на мої умови чи ні? Якщо погоджуєтесь і дасте чесне слово, що не спробуєте втекти, я залишу вас у каюті. Але якщо закомизитеся — нарікайте на себе. Посаджу в трюм, на ланцюг!
— На ланцюг я не хочу, — замислено сказав Грей, наче роздумуючи вголос. — Тікати у моєму стані важкувато… Мабуть, я дам вам слово, капітане.
— А сто тисяч ліврів?
— Отримаєте. Якщо тільки я не передумаю і не візьму своє слово назад. Але ви не турбуйтесь. Перш ніж полишити корабель без вашого дозволу, я обов'язково попереджу вас, що договір розірвано.
Капітан закліпав, вдумуючись у сказане. Судячи з виразу обличчя, така згода йому не сподобалася.
— Ідіть до біса! Якщо так, накажу помістити вас під замок.
Втрутилася Летиція:
— Без свіжого повітря пацієнт помре. Тим паче, в кайданах. Це я вам кажу як лікар.
Дезессар пхикнув:
— Теж мені лікар!
Однак замислився, а потім, певно, згадавши уроки дворянських манер, підняв підборіддя і поважно оголосив:
— Дивіться ж, мілорде. Я вам вірю. Але пам'ятайте: честь втратити легко, а повернути неможливо.
— Свого часу я дійшов саме такого висновку, — зазначив полонений, приємно здивований. — Можливо, ваш кальвадос не такий вже й гнилий, мсьє.
Сіпнувши плечем на знак того, що з нього досить дурниць, Дезессар повернувся до виходу, але на прощання кинув:
— А як прибудемо в Форт-Рояль, вартового ззовні я все ж поставлю.
Розділ п’ятнадцятий
Форт-Рояль
Ми пливли всю ніч і потім ще цілий день. Води тут були спокійні, тому оглядатися не було чого.
У вечірніх сутінках «Ластівка» увійшла до великої бухти, яку захищала потужна фортеця, споруджена на мисі. Вогні невеликого міста світилися у глибині гавані, але якірна стоянка розташовувалася трохи збоку, праворуч від цитаделі. Там ми і стали.