Коли склянки пробили північ і палуба спустіла, Летиція посадила мене на кулак:
— Ну що, подруго, попливеш зі мною чи залишишся на кораблі?
Я обурено фиркнув: що за питання?
— Якби ти знала, що я задумала… — прошепотіла моя вихованка, дивлячись убік.
Не дурень. Зметикував.
Коли в кубрику заснуть, ти пройдеш у дальній кінець трюму, торохнеш Йоржа по довбешці, випустиш лорда Руперта, і ми попливемо на баркасі нічний морем, під яскравими зірками. Краса!
Летиція загорнулася в плащ, під яким, як я помітив, сховала великого пістоля. Стріляти, звісно, не можна було, але удар тяжким руків'ям у скроню звалив би з ніг кого завгодно.
Я стрибав за моєю вихованкою. Серце холонуло від страху. План у дівчинки був відчайдушний, надто багато моментів могли зірватися.
По-перше, як підібратися до вартового непомітно? Йорж! напевне поставиться до нічної появи лікаря сторожко.
По-друге, навіть від сильного удару людина не завжди втрачає свідомість. Можна наробити галасу, від якого прокинеться команда.
По-третє, вахтові скоріш за все помітять, що Епін сідає в баркас не сам…
Поки я подумки перераховував небезпеки і ризики, ми дійшли до юту.
До карцеру можна було потрапити двома способами: або пройшовши через кубрик, або спустившись з юту сходами. Летиція вибрала другий шлях, щоб не йти повз матросів, котрі похитувалися в люлях, і хтось з них, можливо, не спить. Зате з боку кубрика простіше було б підібратися до вартового непоміченим. При спусканні зі східців це ставало майже неможливо — сходи, по-перше, сильно порипували, а по-друге, виводили прямо до трос-камери. Той, хто спускався, одразу потрапляв у поле зору вартового.
Ці перешкоди здавалися мені нездоланними.
Однак Летиція збігла вниз, навіть не намагаючись ховатися.
— Хто там, на посту? — запитала вона, вглядаючись у темряву.
І я ляснув себе крилом по лобі. Вічно я все ускладнюю, проґавлюючи якісь очевидні обставини.
Звісно ж, Йоржа, давно змінили! Біля карцеру чергує інша людина, у якої немає причин стерегтися корабельного лікаря.
Подальші дії відразу перестали здаватися мені авантюрою, яку важко здійснити.
— Це я, М’якушка, — пролунало знизу. — Що, синку, не спиться?
То був найстаріший з матросів, добродушний і розсудливий «дядьо М’якушка» — так його звали всі, навіть офіцери. Славний хлопчина, чесний і простий. Все життя проплавав він морями: у мирні часи ловив тріску і ходив у торгівельні експедиції, у воєнні — ставав корсаром.
Він повернув лампу. Жорстке, наскрізь просолене обличчя сяяло беззубою посмішкою. Летиція була схована темнотою, ніщо не заважало їй з розмаху вдарити М’якушку руків’ям пістоля в чоло.
Але вона цього не зробила.
— Це ти, дядьку М’якушка? — пробурмотіла дівчина розгублено.
І я зрозумів, що бити вартового по голові вона не буде. Нізащо на світі — навіть заради порятунку лорда Руперта. Якби на посту стояв хтось несимпатичний, рука Летиції б не здригнулася. Але накинутися на старого М’якушку, який дивиться на тебе з довірливою посмішкою? Я б теж не зміг. Є речі, через які пристойна людина (чи папуга) переступити не в змозі.
— А хто після тебе заступить? — запитала Летиція.
— Звідки ж мені знати? Це ще не скоро буде, на світанку. Я щойно заступив, Нічого, я старий, у мене безсоння. А хлопці молоді, хай куняють.
Вона мовчки дивилися на М’якушку, потім здригнулася і відвела погляд.
— Чого трусишся, синку? Чи не підхопив, бува, лихоманки? Кажуть, Форт-Рояль цей — пропаще місто, — турботливо сказав М’якушка.
План втечі пішов прахом — це було очевидно і для мене, і для Летиції. —
— … Ні. Перемерз на вітрі. Що англієць?
Вартовий захихотів і притиснувся вухом до дверей..
— А ходи сюди, послухай. Схоже, з глузду з’їхав. Все белькоче щось. Шкода, я по-їхньому не петраю.
З карцеру, дійсно, долітав стишений голос. Ми теж приклалися до ляди — Летиція зверху, я знизу.
— … Я не заподію вам поганого, міс, — почув я. — Слово джентльмена. Навпаки, я такий вдячний вам за те, що з’явилися нізвідки прикрасити мою самотність. Довіртеся мені. Ось моя рука. Я не зловживатиму вашою довірою. Ми з вами в цьому похмурому світі самі, тож давайте триматися одне одного… Я притиснувся до ноги Летиції і раптом відчув, що дівчинка тремтить. Невже справді промерзла? І це у плащі? Та й ніч зовсім не холодна.
— Мені треба оглянути полоненого, — сказала моя вихованка, відсуваючись від дверей. — Капітан хвилюється. Через викуп.