Летиція встала біля самої решітки, просунула руку, відвела з обличчя Марти сплутане волосся.
— Скільки тобі років?
— Скоро сімнадцять.
Я не повірив вухам. Виходить, вона зовсім дівчинка, а виглядає, наче заїжджена портова шкапа.
— Значить, ти вмієш ходити під вітрилом? — запитала моя вихованка, оглядаючись на квартердек. Але його у темноті було зовсім не видно.
Найважче було спустити в баркас чорних дівчат. Вони не звикли до моря, до хитавиці і завмирали від жаху, коли з верхівок хвиль зривалася біла піна. Та ще більше вони боялися своєї навіженої товаришки. Шиплячи на них, роздаючи запотиличники, лаючись страшними словами, Марта все ж змусила бідолашок перебратися у човен. Для цього довелося кожну обв'язати мотузкою.
— Пусте, потім ще подякують — хрипло сказала донька рибалки, коли непроста операція закінчилася.
Хоч усе це відбувалося поблизу від квартердека, на якому стояли вахтовий і стерновий, темінь і шум вітру забезпечили надійне прикриття.
Ось біля борту залишилася одна Марта. Вона взялася за мотузку, але забарилася.
— Це… Як це… — Дивно було бачити її збентеженою. — Ти ось що, хлопче… Тебе хоч як звати?
— Люсьєн, — відказала моя дівчинка, поглядаючи в бік містка, де Друа якраз гукнув: «Піврумба наліво!»
— Ага… — Марта почухала потилицю. — Хочеш по-швиденькому? Я ось так стану, а ти давай… Ці почекають… Я від чистого серця, правда…
Воно й видно було, що від чистого. Дочка рибалки пропонувала єдине, чим володіла і що так знавісніло оберігала, не шкодуючи життя.
— Дякую. Але у мене є… наречена.
У голосі Летиції я відчув тінь посмішки. А нічого смішного тут, як на мене, не було. Зі мною таке траплялося багато разів: пропонуєш комусь найдорожче, а людині це зовсім не потрібно — відмахується, та ще й стримуючи сміх…
— Ну і грець з тобою!
Марта відпихнула Летицію, перелізла через борт і зникла н темряві. За хвилину після того моя вихованка обрізала натягнутий канат і перехрестила водяну пилюку, що висіла н повітрі.
Я чув, як дівчинка прошепотіла:
— Хоч цим свободу… Бережи їх, Боже.
Сам я сидів біля кормового ліхтаря і проводжав поглядом чорний контур баркаса. Ось на ньому поворухнулося і розкрилося щось біле — це піднялося вітрило. Човен косо пішов поперек вітру.
— А-а-а, ось ви де, друзяко! Заглянув у каюту — там один капелан. Дуже добре, нарешті поговоримо без перешкод!
До нас ішов Гаррі Логан. Бриз тріпав комір його шкіряного каптана.
— Га? — крикнув згори Друа. — Ти до мене?
— Ні, приятелю. До Епіна!
Щоб ірландець не помітив човна, який віддалявся, Летиція сама пішла йому назустріч. Вони сіли під квартердеком, куди не долітали бризки і де не так шумів вітер. Я, звісно, наче тут і уродився.
Гаррі відразу перейшов до справи:
— Капітан розповів вам про скарби. Про золото і срібло, якого у сховку до біса. Ми заховали у потайному місці двадцять скринь, кожна вагою від десяти до дванадцяти стоунів. Але Дезессар не знає найцікавішого. — Він нахилився до самісінького вуха Летиції. — Найголовніша частина призу не золото і не срібло. Вона зберігається у сап’яновій шкатулці. Пратт, особисто відібрав і поскладав туди найкращі коралі, персні, підвіски та інші вироби з коштовного каміння. Хоч за вагою це, можливо, всього одна п’ятдесята частина скарбу, але за вартістю — третина, а то й половина. Цю скриньку я французькій короні не віддам. Вона дістанеться нам із вами. Ми поділимо все навпіл. Бо я відчуваю до вас щиру симпатію. Що скажете?
Подумавши, дівчина поставила слушне запитання:.
— Навіщо вам з кимсь ділитися? Через саму тільки симпатію?
Логан розсміявся:
— Ні, звісно. Річ у тім, що самому шкатулку звідти не витягнути. Потрібен напарник. Ось я і вибрав вас.
— А чому саме мене? З мічманом і королівським писарем у вас дружба тісніша, ніж зі мною.
— Хочете щиру правду? — Гаррі поклав співрозмовнику руку на плече. — Я добре розбираюся в людях. Інакше б уже давно дістав удар у спину. Тисячу разів. Отож ви не з тих, хто здатен встромити приятелю під лопатку ножа, навіть заради великого зиску. Дев’ять людей із десяти це зробили б, але не ви. Це по-перше. По-друге, ви тямущий хлопчина, Епіне, швидко все схоплюєте. А там є одна заковика. Джеремі Пратт нікого з нас не впустив усередину печери. Він був сильний, як бик, і перетягнув скрині сам. А печера там ого-го яка, є де сховати скарб. Я потім крадькома навідався туди. І не знайшов сховку. Може, ви зметикуєте, я дуже на вас сподіваюся… Є й третя причина. — Тут він заговорив так тихо, що мені довелося пролізти між ними і задерти голову. — Знадобляться ваші медичні, точніше сказати, аптекарські знання. Взагалі-то нас у справі четверо: ми з вами і Кліщ з Пронозою. Я недарма принаджував цих паскудників, вони теж знадобляться.