Передостаннього разу моя вихованка плакала, коли надійшов лист із Сале (це я вже описував). А перед тим — у тринадцятирічному віці, через прищика на лобі.
Я плачу і того частіше. І якщо вже мене розбирає сльоза, то не на одну хвилину, як цю фройляйн.
Тому що всього за хвилину ридання її стишилися, вона скрипнула зубами, стисла кулаки і сіла на ліжку.
Поглянула на мене — посміхнулася. Не знаю, що такого комічного знайшла вона в моєму вигляді, та я не образився, а зрадів, що моя вихованка впоралася зі своїм відчаєм і слабкістю.
— Бідолашко, — сказала Летиція. — Ти теж перехвилювалася. Треба тебе погодувати.
Вона налила молока, накришила бісквіту.
Що ж, ми, моряки, не вередливі. Ще й не таке куштували.
Я ввічливо опустив дзьоба в блюдце, пчихнув (у мене від молока завжди свербіж у носі). Солонинки б з червоним перцем та пару ковтків рому. Якось я вибрав крихти, поки вони зовсім не розмокли.
Дівчина спостерігала за мною.
— Будемо подружками, смішна пташко? Мені зараз дуже потрібна подруга! Ах, де ти, моя Беттіно…
Хто-хто?
Я прикрив очі.
Так, Беттіно, Беттіно…
Книга життя моєї вихованки зашурхотіла перед мною своїми різнокольоровими сторінками і слухняно розкрилася на потрібному місці.
Брюссельський пансіон, куди маленьку Летицію сплавив татусик. Керує ним англійка, зубожіла гранд-дама з оточення скинутого короля Якова. До пансіону приймають дворянок— католичок з усієї Німеччини і Фландрії. Вчать манер та ідеального почерку, а також мов — англійської, французької і латини.
Беттіна фон Гетц — славна дівчинка з покірливим поглядом та фігурою качки, донька сусідів Дорнів. Весь час, проведений на чужині, подруги нерозлучні. Пам'ятаєте, я описував сценку, як пансіонерки витріщаються на весільний кортеж? Беттіна теж була там. Стояла поруч з моєю, обійнявши її за плече і мрійливо посміхаючись.
— Уявимо, Кларочко, що ти Беттіна, — бадьоро сказала Летиція, сівши переді мною і спершись ліктями на стіл. — У тебе такі ж круглі очі. Дай мені пораду, моя розсудлива подруго.
Залюбки. Поради — це якраз моє.
Я кивнув, показуючи, що готовий слухати. Моя вихованка пирснула, але відразу ж стала серйознішою.
— Ось тобі задачка. Жовтолиций миршавець вимагає від мене двадцять одну тисячу триста п'ятдесят ліврів та ще й три тисячі за свої послуги, хоч тепер і не дуже зрозуміло, в чому вони полягають. П'ять тисяч — ціна викупу, і знаючі люди кажуть, що ще стільки ж може піти на бакшиш і непередбачені витрати. Я ж отримала під заставу Теофельсу від нашого шмаркача тридцять тисяч. Припустимо, що я поторгуюся з Лефевром і на скількись зіб'ю ціну. Та з чим залишиться батько, коли повернеться з полону хворий і змучений? Ні дому, ні грошей…
Я звернув увагу на те, що в цю хвилину вона не думала про себе і своє майбутнє — тільки про батька. Благородне серце!
Тим часом Летиція продовжила свої міркування вголос.
— Всі ці роздуми на одній чаші терезів. На іншій — лиш один доважок, зате золотий! За якихось два тижні корабель дістанеться берегів Барбарії. Батько буде врятований, ми з ніколи більше не розлучимося! І ще. Лефевр сказав, що капітана звати Дез Ессар. Це одна з кращих родин Франції. У покійного Людовіка Тринадцятого такий собі Дез Ессар командував королівськими гвардійцями. Думаю, що на людину з такого роду можна покластися.
Але тут же пожвавлення залишило її.
— А що, як я віддам їм всі свої гроші, а вони мене обдурять? Чи навіть не обдурять, а просто відступляться перед труднощами. Яким би шляхетним не був Дез Ессар, для нього мій батько — чужа людина. В кращому разі капітан виконає свої інструкції, не можна вимагати від нього більшого. Як же мені бути, дорога моя Беттіно? «Ти сама щойно відповіла на це питання», — подумки сказав я і кивнув у бік вікна.
Та вона не зрозуміла.
— Їй гадаєш, я маю поговорити з капітаном і переконати його, що мій батько — найкраща і найдорожча людина в світі? Звісно, я зроблю це. Але я некрасномовна і погано вмію благати про співчуття, ти завжди це казала.
Та ні ж! Годі й думати розчулити капітана корсарського корабля. Я нетерпляче тупнув ногою. Бажаючи пояснити свою позицію, перелетів на підвіконня і постукав дзьобом у скло, за яким виднілася стіна і щогли, які стриміли над нею.
Самій треба плисти, дорогенька, самій! З попутним вітром це лишень двотижневе плавання, дрібниці! А вже коли ти потрапиш у Сале, то не даси кораблю попливти назад, поки маври не віддадуть твого обожнюваного фатера!
— Ви мене не слухаєте, пані Мьонхле, — сумно посміхнулася Летиція. — Вам цікавіше дивитися у вікно. Але ж ви мені не тільки подруга, а тепер ще й родичка. Недобре.