Він похитнувся, а Логан радо вигукнув:
— Щоб я відмовився від цього діла? Ніколи й нізащо! Дякую за пропозицію, приятелю! Це щедро, по-штурманському!
Вони обійнялися й почали підніматися сходами, причому ірландцеві довелося підтримувати приятеля за талію — татусь Пом долав східці з труднощами.
заспівав він громовим голосом.
Другий дискантом підхопив:
Летиція полегшено зітхнула.
— Які стомливі моряки, Кларо, — поскаржилася вона. — Га треба звикати до їхнього товариства. Як ти можеш пити цю отруту?
Обережно вона понюхала склянку, скривилася, вмочила губи.
— Невже це можна вливати в себе добровільно?
Е, люба, подумав я, коли прохопить норд-ост та навалиться смуток від порожніх горизонтів, оціниш чарівність рому й ти.
— Куди ти, старий п'яндиго? — пролунав згори голос з ірландським акцентом.
Я підвів голову і побачив, як сходами, з криком та жахливим грюкотом, ледь не сторчма котився старий штурман. Він пролетів, перерахувавши всі гострі сходинки, гепнувся вниз і залишився лежати нерухомий, безмовний. Нагорі, розчепіривши руки, закляк ошелешений Логан.
Мить у залі було тихо. Потім усі кинулися до лежачого. Я злетів на бильця, щоб зазирнути з-за голів.
Схоже, справа була кепською. Кербіан роззявляв рота; але виходило лише натужне кректання.
Його намагалися підняти, трусили, навіть ляскали по щоках, але сердега не відгукувався, його шерхла фізіономія посиніла.
Я бачив, що він не може видихнути. Його слід було якомога швидше покласти на спину, та як їм поясниш?
Хтось гукнув:
— Тут був лікар з «Ластівки»! Де він?
Мою Летицію підштовхнули до лежачого. Вона з жахом дивилася в його благальні очі. Татусь Пом силкувався щось сказати, та не міг.
Сходами збіг Логан.
— Що сталося, рудий? — кричали йому.
— Пустіть! — Ірландець усіх розштовхав, нахилився над Кербіаном. — «Не тримай мене, сам піду». Ось тобі й «сам»… Е, приятелю, ти, либонь, хребта зламав. Погана справа. У мене одного разу ось так само марсовий з бізані гримонувся. Треба на спину його, рівніше. Бо задихнеться.
Молодчага рудий, діло каже!
Сердегу поклали на підлогу. Логан кілька разів сильно натиснув йому на груди, і татусь Пом почав дихати. Кров відлинула від обличчя, воно стало білим.
— Рушник на шию! За плечі беріть! А ви двоє за ноги! Кладемо на стіл, раз-два! — зі знанням справи порядкував ірландець.
Про «лікаря» всі забулися, але ж я бачив, як вражена Летиція. Вона пополотніла більше за Кербіана.
Коли метушня трохи стихла, вона підійшла до ірландця і з почуттям промовила:
— Ви врятували йому життя, мсьє.
— Маю надію, на Страшному Суді мені це врахують. — Він перехрестився із запалом, який мене здивував. Хто б міг подумати, що пройда такий побожний?
Судячи з наступної репліки, Гаррі був ще й філософом:
— Правду кажучи, краще ми б дозволили старому самому відкинути копита. Що за життя зі зламаним хребтом? Хоч Господу видніше, коли забирати до Себе наші грішні душі. На вашому місці, пане лікарю, я б спробував улити цьому телепню у горлянку кілька крапель рому. Як не зможе проковтнути, можна кликати священика.
Летиція так і зробила. Однією тремтячою рукою підняла страдникові голову, а в другу взяла склянку.
Татусь Пом сіпнув кадиком, похлинувся, та все ж проковтнув.
— Благословенна Пресвята Діва! — вигукнув Доган, і на його очах з’явилися сльози. Рідкісна сердечність для моряка!
Тим часом прийшов капітан «Ластівки», по якого збігав хтось із відвідувачів.
Дезессар похмуро скоса поглянув на Летицію, навіть не кивнувши їй. Протягом медичного огляду він один раз зазирнув до кают-компанії, з хвилину витріщався на «Люсьєна Епіна» і так само мовчки пішов. Нічого він не сказав, лікареві і тепер. Подивився на непритомного штурмана; який важко дихав, і зняв капелюха — не на знак скорботи, а щоб почухати потилицю.
— Допився, старий телепень! Несіть його додому. Просто на столі, — та й плюнув на підлогу.
Летиція запитала:
— Ми на світанку відпливаємо, добродію?
Він, не дивлячись на неї, буркнув:
— Без штурмана? Нічого й думати.
— А коли?
Її обличчя засяяло. Дівчинка раділа з відстрочки, яка б падала їй можливість хоч якось поповнити свої медичні знання.