Осіб, схожих на Логана, я, мабуть, ще не зустрічав. Приятелювання моєї вихованки з такою неординарною людиною, певно, можна тільки вітати.
Однак найбільше пощастило нам із сусідом по каюті. Це при тому, що почалося це знайомство доволі страхітливо.
Як я вже розповідав, у перший день плавання ми бачили капелана лише здалеку. Ніч він провів на верхній койці, всього за три чи чотири фути над Летицією, але, перебуваючи їв хворобливому стані, вона знову-таки не перемовилася з монахом жодним словом.
Перша їхня розмова відбулася лише зранку, коли моя вихованка (зі мною на плечі) повернулася до себе після сніданку.
Служитель Господа сидів верхи на каронаді, займаючи собою майже весь вільний простір конурки. В руках у нього була старовинна книга. Я з подивом поглянув на обкладинку (то були «Проби» Монтеня у знаменитому виданні 1596 року не надто звичне читання для монаха); францисканець з не меншим подивом поглянув на нас. Я думав, що справа у моїй скромній персоні, та, як виявилося, помилився.
— Здрастуйте, святий отче, — шанобливо привіталася Летиція. — Я корабельний лікар Люсьен Епін. Прошу вибачити, що вчора, не запитавши дозволу, зайняв нижню койку. Вам у вашій рясі дертися вгору незручно. Якщо хочете, я перетягну свою подушку і ковдру нагору…
— Боже мій, — перебив її капелан. — Навіщо?!
На його порізаному зморшками обличчі сяяли яскраві, і аж ніяк не вицвілі з віком блакитні очі.
— Щоб вам було зручніше.
— Я не про те. Навіщо ви проникли на корабель, перевдягнувшись у чоловічий одяг, доню моя? — понизивши голос, запитав він. — Вчинок вкрай необачний і дуже ризикований!
Я ледь не звалився зі свого улюбленого місця, а дівчина скрикнула. Мені збоку було видно, як кров відливає від її щоки:
— Як ви… Хто вам… — залопотіла вона тремтячим голосом. — Капітан, так?
З упевненого тону францисканця було ясно, що відпиратися немає сенсу.
Озирнувшись на завісу, монах взяв її за руку, посадив поруч із собою та перейшов на шепіт:
— З ваших слів я роблю висновок, що капітан Дезессар втаємничений у вашу справу. Це вже зовсім дивно. Звісно, моряки менш спостережливі, ніж я, тому що у них інше ремесло, та все ж будь-яка випадковість може вас видати, і тоді…
Він похитав головою.
— Невже в мені так легко розпізнати жінку? — перелякано запитала вона.
Капелан зняв із неї капелюха і перуку. Оглянув, оцінюючи, подумав.
Я тепер сидів на верхній полиці і теж розглядав свою вихованку.
Руки, звісно, надто тонкі. Але для майбутнього хірурга це нормально.
Ступні трохи замалі, однак грубі черевики певним чином маскують цей недолік.
Надто делікатна шия — це так. Але в юнги Черепашки майже така сама.
На мій погляд, лікар Епін виглядав цілком переконливо.
— Не знаю, — нарешті сказав монах. — Моє ремесло полягає в тому, щоб бачити в людях не зовнішню оболонку, а внутрішню сутність. У мене не зовсім такий погляд, як у інших. Можливо, миряни не помічають нечоловічого трепету і вражаючої ніжності у вашому погляді. Хоч це найперше, на що звертаєш увагу. Однак розкажіть, дитя моє, що спонукало вас вдатися до такої небезпечної пригоди? Певно, якась любовна історія?
Францисканець вимовив це з такою ласкавого, поблажливою посмішкою, що я відразу перестав його боятися. І Летиція теж.
Опустивши голову до самого плеча капелана, вона розповіла всю правду.
Він слухав, киваючи. Час від часу хрестився, перебирав чотки, шепотів Ім’я Господнє, а якщо вона затиналася, підбадьорюючи, погладжував її стрижену маківку.
Зізнавшись у тому, що нічого не розуміє в медицині й страшенно боїться, раптом хтось пораниться чи захворіє, Летиція гірко розплакалася і більше вже не могла говорити розбірливо. Все схлипувала, каялася в себелюбстві, легковажності, обмані й повторювала: «Що мені робити? Що мені робити?» Прорвалася напруга останніх днів. Досить було лише кількох слів співчуття, щоб внутрішній захист моєї дівчинки дав тріщину. Я підстрибував на койці і співчутливо клекотав. Капелан видавав приблизно такі самі звуки.
Давши оповідачці виплакатися, він витягнув з широкого рукава ряси хустку і змусив Летицію висякатися.
— Не мучте себе. Ви вдалися до обману з найкращих причин. Якщо це і гріх, то невеликий, а до невеликих гріхів Господь поблажливий. Ви ж Йому особливо любі, в цьому в мене немає жодних сумнівів.
Монах лукаво посміхнувся:
— Не вірите? Так я вам зараз надам неспростовні докази Божої милості. Знаєте, ким. був смиренний брат Астольф, тобто ваш покірний слуга, перед тим, як прийняв постриг? Університетським хірургом у місті Ренне.