Правду кажучи, я теж не дуже йому повірив. Але як старий мореплавець, маю визнати, що певний резон у словах Дезессара був. На крилах західного пасату ми долетимо до Африки втричі швидше, та й Мартиніка — прекрасний острів. Люблю там бувати.
Я полетів над бортом, щоб подивитися, що моя вихованка робитиме далі.
Побачив її відразу — вона стояла на квартердеку з Логаном, зараз була його вахта.
Підлетівши, я почув:
— … Це все через Кліща, друже. Капітан звелів нічого вам не казати, щоб ви не бовкнули писареві. Я, між іншим, був проти. Говорив, що Епіну можна довіряти, але мене не послухали. Я для цих бретонців теж чужий. Якби я не був штурманом, вони і мені б не сказали. — Логан дружньо поплескав Летицію по плечу. — Не ображайтесь, приятелю. Яка вам різниця?
Моя вихованка похмуро глянула на нього.
— Однак сказати королівському писареві про порушення встановленого маршруту все одно доведеться. Чому ж було не зробити цього зразу?
Гарне, між іншим, питання. Я його собі теж ставив.
Гаррі розсміявся, зблиснув зубами — дрібними, але абсолютно цілими, що рідко трапляється серед моряків, які перевалили за тридцятилітній рубіж. Цинга і паскудне харчування мало кого милують.
— Людина більше схильна дослухатися до доводів розуму, коли у неї не залишається вибору. Я пообіцяв капітану, що візьму мсьє Кліща на себе. У мене з цією комахою непогані стосунки.
Це правда. У Логана з усіма склалися гарні стосунки, такий уже він чоловік. Прокидаючись на своєму салінгу, я не раз бачив, як він балакає про щось з писарем, дружньо обійнявши його за кістляве плече. Гаррі заприязнився навіть із Пронозою, до якого всі на кораблі аж до найостаннішого матроса ставилися з погано прихованою зневагою. Визнаю, і паскудник заслуговував на це. Він тиранив слабких і беззахисних, типу корабельного юнги, і підлещувався до тих, хто міг дати йому відсіч. За ірландцем же ходив, наче песик. Терпіти таких не можу! Однак я відволікся.
Летиція опустила голову, певно, згадавши, що Кліщ до припустимої зміни курсу поставився флегматично. Штурману буде нескладно отримати схвалення представника адміралтейства.?
— Що ви так похнюпилися? — здивувався Гаррі. — Радіти треба. Побуваєте в Карибському морі, побачите всяке-різне. А що за славне містечко Форт-Рояль!
Вона глухо вимовила:
— Ми повинні бути в Сале, щоб викупити з полону одну людину.
— Повинні — викупимо. Просто трохи згодом. Море так розпорядилося, що вже тут удієш? А Мартиніка — чудова місцинка. — Він мрійливо посміхнувся. — Чесно вам кажу, лікарю, я збіса радий. У мене в Форт-Роялі синок росте.
— У вас у кожному порту хтось та й підростає. — Детиція виглядала зовсім прибитою.
— Цей особливий. Мій золотий хлопчик, мій спадкоємець. Я цілий рік його не бачив. Уявляю, як він виріс! — Ірландець розчулився, змахнув сльозу. — Ах, Мартиніка! Найкращий острів на землі!
У мене тут же виникла підозра, чи не долучився сей велелюбний таточко до того, що капітан вирішив не пробиватися на схід, а підкоритися волі пасатів. Навряд чи Дезессар прийняв рішення, не порадившись зі штурманом, а у Логана, виявляється, були свої причини прагнути до Мартиніки.
Очевидно, та сама думка майнула і в голові Летиції, тому що вона кинула на співрозмовника гнівний погляд, скинула з плеча його руку і збігла з містка.
Я ж залишився нагорі, зайнявши позицію на бегін-реї бізані. Відтепер, вирішив я, пильнуватиму за всім, що відбувається на квартердеку, а знадобиться — полечу підслуховувати до вікон кают-компанії. Треба триматися насторожі. Щось тут не так.
Дві доби не полишав я свого поста. Не спав, не їв, а попив тільки одного разу, коли над морем промайнула галаслива і стрімка злива.
Нічого примітного я не побачив і не почув, якщо не рахувати розмови між штурманом і писарем. Тут я, можете мені повірити, не пропустив ані слова. Та нічого нового, крім того, що вже було сказано лікареві, Логан не повідомив. Щоправда, у бесіді з Кліщем він все натякав на якісь особливі зиски від заходу на Мартиніку, але це, вірогідно, було хитрощами, щоб розпалити зажерливість чиновника, який отримує процент від здобичі.
Чи зізнатися? Мені було шкода Летиції, яка не виходила з каюти, і шкода її бідного батька, але про заходження на Мартиніку я думав не без задоволення.
Ах, Малі Антили! Як вони нагадують мій рідний острів, мій втрачений рай! Та сама буйна зелень, вологе тепло, багатоколірні хмари. Яке розмаїття птахів! А скільки папуг! Ми, папуги, живемо тільки в найблагословенніших куточках землі. Можете на мене ображатися, та скажу відверто: якщо там, де ви живете, не водяться папуги, мені вас шкода. На добре слово це місце не заслуговує. Інколи я міркую над тим, щоб на старість, покінчивши з морськими поневіряннями, оселитися десь на Гваделупі чи Домініці й мирно доживати свого віку. Ось тільки де знайти вихованця, який розділить зі мною вечірню пору мого життя?