— Капітана живим! — долетів громовий голос іспанського адмірала.
Я побачив, що Руперт сміється. Він залишив штурвал і просто стояв, схрестивши руки на грудях. Біла батистова сорочка розстебнута на грудях, вітер ворушить каштанове волосся на чолі.
Який же красивий цей чоловік!
Я спустився нижче, не думаючи про небезпеку, хоча палаюча суміш напевне вже проникла у крюйт-камеру.
— Прощавайте, мілорде, — почув я сумний голос суперкарго. — Яка прикрість, що ви безбожник. Це значить, що на тому світі нам з вами не побач…
Тут світ зіщулився в пружну грудку, розлетівшись мільйоном вогняних бризок. Мене підкинуло вгору, дуже високо — туди, де наливалося темною синню вечірнє небо.
Розділ чотирнадцятий
Полонений
Мене не оглушило, не обпалило крила, інакше я б впав у море і загинув. Врятувався я завдячуючи тому, що важу неповні чотири фунти — вибухова хвиля просто підкинула мене, як пір'їнку, високо-високо.
Я побачив згори уламки двох кораблів, побачив хвилі, всіяні шматками дерева і чорними цятками людських голів. Якби я вмів, то заридав би. А так — просто закричав.
Мене нестримно тягнуло до місця трагедії.
Я перевернувся, склав крила і помчав униз.
Не буду описувати, що я там побачив. Для цього я надто люблю людей і надто небайдужий до їхніх страждань. Скажу лише одне: єдиним полегшенням для мене було те, що серед уцілілих Руперта Грея я не побачив. Певно, він загинув миттєво. Його ворогові, іспанському адміралу, пощастило менше. Контужений і обпалений, він відчайдушно плив у бік берега; його пихате горбоносе обличчя було спотворене жахом — а ззаду сеньйора наздоганяли дві акули, вже перевернуті черевом догори для атаки.
Я зробив дугу в повітрі, знову злетів угору і полетів геть від цієї різанини. Моє серце краялося на шматки. З багатьох сотень життів, так страшно обірваних долею, я оплакував лише одне.
Скільки часу пробув я з капітаном «Русалоньки»? Найбільше — півгодини. Але у мене було відчуття, що я знав його довгі роки і що від мене відірвали безкінечно цінний шматок буття. Та що я! Весь світ наче побляк і втратив один із найпрекрасніших своїх відтінків. Така вже властивість справді красивих людей: варто їм зникнути — і всесвіт тьмянішає.
Яке нещастя, який удар, яка безповоротна втрата, добивався я, коли летів до острова. А потім опанував себе, закликавши на допомогу вічну утішальницю філософію.
Коротке знайомство з капітаном Греєм безумовно збагатило мене. Це не втрата, а, навпаки, дарунок долі. Ще один! важливий урок, який дало мені життя.
Неважливо, чому ти вирішуєш стояти до кінця. Хай і через нісенітниці, як-от небажання спустити розцяцьковану ганчірку на флагштоку. «Завжди залишайся собою і ніколи не здавайся — ось головний закон життя», — сказав мені на прощання лорд Руперт. Не має значення, що сказано це було без слів. Я зрозумів.
Коли, підкорившись волі й розуму, мій погляд прояснився, я був уже поблизу берега. І побачив, що, поки я воював, Летиція часу не гаяла. Не знаю, як їй вдалося переконати Дезессара, та він все ж спустив на воду обидва човни, і тепер вони якраз випливали з бухти, щоб підібрати тих небагатьох, хто ще тримався на воді.
Певен, що на допомогу моїй вихованці прийшов отець Астольф. Я побачив його на носі першого човна — він молився навколішках; по його зморшкуватому обличчю рясно текли сльози. Біля керма сидів капітан.
Другою шлюпкою командував Гаррі Логан, поруч з яким стояла моя дівчинка.
Я сів їй на плече, а вона ледь на мене глянула. Тільки пробурмотіла: «А, це ти». Гадаю, Летиція і не помітила моєї відсутності, надто вже була вражена.
Ірландець же оглядав сліди різанини поглядом людини бувалої.
— Не при мсьє Кабані буде сказано, гарматники — найгірші грішники на світі, — сказав він, коли повз нього проплив продірявлений шматок борту. — Влучним картечним пострілом можна за один раз відправити на той світ два десятки людей. А найгірше, що артилерист ніколи точно не знає, скільки душ він згубив протягом життя. Всі каноніри приречені горіти в пеклі, це вже точно. Я, звісно, теж убивця, але принаймні твердо пам’ятаю кожен свій гріх.
— Я пам’ятаю. Ви казали, що згубили сімнадцять душ, — сказала Летиція.
— Вісімнадцять, мій дорогий Епіне. Вісімнадцять. Однак перед Богом я майже чистий, бо привів на цей світ сімнадцять нових душ. Коли Ліз із Сен-Мало народить, рахунок зрівняється. А у Форт-Роялі я посіяв ще кілька насінин. Якщо вони зійшли, як передбачено природою, то я вже квит і навіть у плюсі. Раніше церква продавала індульгенції. За гроші можна було спокутувати будь-який гріх, хоч би й смертовбивство. Це, звісно, неправильно. Єдине можливе вибачення за такий важкий гріх — дати нове життя замість того, що забрав, — з глибоким переконанням виснував рудоволосий філософ.