— Хитка Тростино, — звернувся він до молодого злочинця його рідною мовою і назвавши його на ім'я, — хоча Великий Дух зробив тебе приємним окові, краще б тобі було зовсім не родитись. Язик твій вдома добре чути, але в бою він німий. З усіх моїх юнаків ти найглибше вганяєш томагавк у стовп військовий, але найслабше б'єш ним в англійців. Ворог знає, яка в тебе спина, але ніколи не бачив кольору твоїх очей. Тричі він кидав тобі виклика, і тричі ти забував на нього відповісти. Твоє ім'я ніколи не згадуватиметься в твоєму плем'ї — його вже забуто.
Коли ватаг почав звільна виголошувати ці слова, вимовно пристаючи після кожної фрази, злочинець підвів лице, шануючи вік та становище ватагове. Ганьба, жах і гордощі змагались у нього на виду. Очима, пройнятими болем, глянув він навкруг, на людей, що в подихові їхнім була його доля. Врешті гордощі таки взяли гору на часину. Він звівся на рівні ноги й, оголивши груди, твердо подививсь на гострого лискучого ножа, що заніс над ним невблаганний суддя. І коли ніж заглиблювався йому в груди, навіть усміхнувся, наче втішений, що смерть виявилась така легка. А тоді важко впав долілиць, біля ніг незворушно випростаного Анкеса.
Стара жінка зчинила голосний лемент і, впустивши смолоскипа на землю, покрила все мороком. Потремтілі глядачі, немов сполохані привиди, вислизнули хутчій із хатини, і Данкенові видалося, що тільки він один та тріпотлива ще жертва індіянського судилища й лишилися тут.
РОЗДІЛ XXIV
Збори він враз розпустив,
і всі кинулись миттю до зброї.
Але зараз же Гейворд переконався у своїй помилці. Чиясь тверда рука лягла йому на плече, і Анкесів голос прошепотів до вуха:
— Гурони — собаки. Вояк не здригнеться, побачивши кров боягуза. Сивоголовий і сага-мор у безпеці, і рушниця Соколиного Ока не дрімає. Іди! Анкес і Щедра Рука тепер не знайомі. Досить.
Данкен радий був би довідатись більше, але Анкес уже злегка підштовхнув його до дверей, застерігаючи перед небезпекою, в разі б гурони викрили їхнє знайомство. Повільно й неохоче вийшов Гейворд на двір, скоряючись необхідності, і змішався з юрбою. Пригаслі вогнища на галявині слабким і непевним блиском освітлювали темні постаті, що мовчки сновигали туди-сюди, а подеколи яскравіший спалах впадав у хатину і вихоплював з мороку постать Анкеса, котрий усе ще стояв випростувано біля трупа гурона.
Незабаром усередину зайшло кілька вояків і забрали мертве тіло до лісу. На Данкена піхто не звертав уваги, і він блукав собі поміж осель, намагаючись знайти хоч які-небудь сліди тієї, що заради неї важив головою. При теперішньому замішанні в племені йому легше легкого було б утекти до своїх товаришів, якби таке бажання з'явилося. Але натомість до незбавної тривоги за Еліс долучився ще один, хоч і менший, клопіт — за долю Анкеса, і все це не дозволяло йому з нічим забратися звідси. Тим-то він никав од хатини до хатини, заглядав до кожної і так обійшов ціле селище. Махнувши, зрештою, рукою на ці даремні пошукування, Данкен подався назад до радної хатини. Мав він на думці відшукати Девіда та й усе в нього розпитати.
Дійшовши до будівлі, що виявилась водночас і пристанищем суду, й місцем страти, юнак побачив, що збудження вже ущухло. Вояки знову зібралися, спокійно палили люльки й обговорювали найважливіші пригоди з останньої виправи до витоків Горікену. Поворот Данкенів, дарма що мав би нагадати їм про таємничі обставини його появи тут, нібито не збудив у них ніякої підозри. Отож недавня моторошна сцена навіть ще й допомогла Гейвордові, і він добре розумів, що треба не барячись зужиткувати таку несподівану перевагу.
Не виказуючи свого вагання, він увійшов до хатини й сів, так само поважний у рухах та вигляді, як і господарі. Швидкий допитливий погляд переконав його, що Анкес і досі стоїть на місці, а Девід ще не повернувся. Молодий могіканин, здавалося, був цілком вільний, коли не вважати на юнака-гурона, що не спускав з нього пильного ока, та ще озброєного вояка, що прихилився до одвірка при вузькому вході. Але в розмові Анкес не брав жодної участі й сам радше скидався на гарно вирізьблену статую, аніж на живу людину з плоті й крові.