Выбрать главу

— І дорого він заплатив за цю слабкодухість!

Розвідник значливо черкнув рукою по горлу й кивнув головою, — мовляв, «я розумію». Потім повів далі, вже голосніше трохи:

— Втративши хлопця, я напосівся на гуронів, як ви, певно, здогадуєтесь. Дійшло до сутички з одним-двома з їхніх, що відстали, хоч це тут ні до чого. Коли я підстрелив тих двох гемонів, то вже без нових перешкод підійшов під саме селище. Випало так, чи, вірніш, на це була виразна воля провидіння, що натрапив я на їхнього славетного чаклуна. Він саме перевдягався, готуючись стати на бій з сатаною. Ну, я легенько й лупонув його по голові, відбив ошуканцеві памороки на часину. Тоді заткав йому рота жменею горіхів, щоб не галасував, і прив'язав між двома деревцями, а сам нап'яв на себе його ведмежу. шкуру, аби й далі своє робити.

— Але ж і чудово вдаєте ви звірину! Самого ведмедя могли б осоромити.

— На бога, майоре! — відповів улещений лісовик. — Кепський був би з мене учень, якби, стільки років проживши в лісовій глушні, не вмів я наслідувати вдачі й рухів цієї звірини. Коли б це рись чи й ціла пума — то я б так зіграв, що тільки ну! А вдавати такого тупака, як ведмідь, якоїсь там зграбності й не треба. Хоча, правда, легко його й переграти. Еге ж, перебільшити природу куди простіше, ніж їй дорівнятись. Не кожен наслідувач це знає, але воно так. А втім, уся наша праця ще попереду. Де ж наша панночка?

— Хтозна! Я заглядав до всіх хатин у селищі й ніде ані сліду не завважив.

— А ви чули, що псалміст сказав на відході: «Вона близько й чекає на вас»?

— Я гадав, що то про нещасну цю жінку…

— Простак той налякався й трохи ніби не до речі бовкнув, але він щось мав на думці. За цими стінами цілий табір можна заховати. А що ведмідь повинен уміти лазити по стінах, то я й зазирну поверх них. Є ж десь тут, либонь, горщики з медом, а я, ви знаєте, звір ласий до солоденького.

Розвідник оглянувся, засміявся на власний дотеп і з удаваною ведмежою незграбністю подерся на перегорожу. Але вибравшись нагору, він зараз же знаком звелів Данкенові мовчати й поспіхом спустився вниз.

— Вона тут, — прошепотів він. — Онде за тими дверима. Я б спробував яким словом утішити бідолашну, але боюся, що, побачивши таке страховище, вона ще й глузду рішиться. Хоча, як на правду, то й ви, майоре, в цім розмалюванні не вельми чарівні.

На ці слова Данкен, що був уже кинувся до дверей, прикро сахнувся назад.

— Хіба я такий уже гидкий? — аж засмучено спитав він.

— Вовка то ви не налякали б і королівського стрільця не відвернули б від пострілу, але я знав час, коли ви краще виглядали. Як на індіянку, то ваше посмужене лице зовсім не відразливе, хоч білі дівчата воліють природний колір шкіри. Ось, прошу, — розвідник показав на кришталево чисте джерело, що прискало зі скелі й нижче губилося в розколині. — Можете собі змити сагаморову оздобу, а коли повернетесь, я спробую вас розмаїти по-новому. Чаклуни так само часто міняють розмалювання, як міські джиґуни вбрання.

Розважливому лісовикові не треба було шукати дальших аргументів. Ще й не скінчив він, як Данкен уже припав до води. В одну мить усі відстрашливі чи бридкі риси з обличчя зникли, і юнак знову став чистий лицем, як природа його обдарувала. Так підготувавшись до зустрічі з коханою, він похапцем попрощався з товаришем і зник за дверима. А розвідник зичливо подивився на нього, кивнув услід головою й пробурмотів побажання щастя. По цьому він заходився спокійнісінько нишпорити по коморі — бо печера, крім усього іншого, правила гуронам і за схованку ловецького здобутку.

Дорогу Данкенові вказувало тільки слабке мерехтливе світло, та закоханому його вистачало на цілу Полярну зірку. Прямуючи на цей вогник, добувся він до неба своїх надій, а власне — до другого закапелка печери, пригаченого для такої важливої бранки, як дочка коменданта форту Вільям-Генрі. У цьому приміщенні валялося повно різного знадібку, награбованого в нещасному форті. І посеред того всього навалу знайшов він ту, кого шукав, — бліду, стривожену, налякану, але все так само любу. Девід попередив її про ці відвідини.

— Данкен! — скрикнула вона й задрижала на звук власного голосу.

— Еліс! — відказав він, перестрибуючи через валізи, скриньки, зброю, меблі, аж поки станув обік неї.

— Я знала, що ви ніколи мене не покинете, — мовила вона, підводячи до нього очі, і рум'янець на мить заграв їй на засмученому обличчі. — Але ви самі! Я вдячна вам, що мене не забуто, але краще б, якби ви не зовсім самі були.