Данкен випустив руку розвідникові, і той повернувся й твердою ходою подався назад до гуронських осель. Гейворд і Еліс, щасливі своїм визволенням і водночас зажурені, яку хвилину дивились йому вслід, а тоді разом рушили до відлеглого селища делаварів.
РОЗДІЛ XXVI
Основа. Дайте й мені лева зіграти.
Попри всю свою рішучість, Соколине Око добре розумів, які на нього чигають труднощі й небезпеки. Отож повертаючись до табору, він напружував свій гострий практичний розум, міркуючи, у який би спосіб ошукати ворогів, що пильністю й чуйністю не поступались йому самому. Магуа й чаклун зберегли своє життя тільки завдяки розвідниковим принципам. Задля своєї безпеки він мав би першими вбити їх, якби не вважав, що такий вчинок, хоч згідний, може, з індіянськими звичаями, ганьбить, проте, білу людину, мовляв, чистої крові. Тим-то він поклався на лики та реміння, якими зв'язав своїх бранців, а сам подався до середини селища.
В міру того як він підходив ближче до осель, хода його ставала обережніша, а зіркий погляд не пропускав жодної прикмети, сприятливої чи то ворожої. Дещо попереду інших стояла одна занедбана хатина — полишена недобудованою, мабуть, через брак деревини або води. Крізь шпарини, одначе, цідилося бліде світло — либонь, тут хтось таки мешкав. До цієї халупчини й попрямував розвідник — немов обачливий генерал, що хоче перше обстежити передові позиції ворога, а тоді вже вчинити напад.
Впавши на всі чотири, як і личить ведмедеві, Соколине Око присунувся до маленького отвору й заглянув у нутро хатини. Виявилось, що це житло Девіда Гемета. Вірний псалміст був тут з усіма своїми скорботами й страхами та непевною надією на захист провидіння. У цю мить, коли розвідник дивився на Девідову незграбну постать, співак саме про нього й розважав на самоті, тобто про ведмежу його подобу.
Хоч яка щира була псалмістова віра в біблійні чудеса, він мав поважний сумнів, чи надприродні сили безпосередньо втручаються в теперішнє життя. Він непохитно вірив, що Валаамова ослиця була заговорила, але щоб ведмідь співав, то це вже трохи занадто. І одмак він чув ведмежий спів на власні вуха. Увесь вигляд і поза його засвідчували глибоке збентеження. Він сидів на. купі хмизу, з якої деколи по парі галузок підкладав до вбогого багаття, а голову спер на руку, поринувши в сумовиту задуму. Вбрання його було все те саме, тільки що лису свою голову він покрив трикутним капелюхом, настільки приношеним, що ним не спокусився жоден гурон.
Кмітливий розвідник, пам'ятаючи, як шпарко був псалміст утік від ложа хворої жінки, здогадувався, що то за думки опосіли бідолаху. Обійшовши довкола хатини й упевнившись, що вона стоїть осторонь інших, та ще врахувавши, що й особа її пожильця аж ніяк не схилить кого до відвідин, Соколине Око штовхнув низеньку дверину й опинився перед Геметом. Поміж ними було вогнище. Коли розвідник сів, майже цілу хвилину вдивлялися вони мовчки один в одного. Ця несподівана й неймовірна поява — якщо вона не підірвала Девідові світогляду, то в усякому разі похитнула його віру й рішучість. Він потягся по свою сопілку й підвівся, маючи невиразний намір подолати ту з'яву музикою.
— Темне й таємниче страховище! — вигукнув він, тремтячими руками накладаючи окуляри й шукаючи незрадливого свого помічника в усіх знегодах — книжечку псалмів. — (А не знаю, ані хто ти, ані чого прийшло, але коли ти заважуєш лихе щось супроти особи чи прав иайсмиреннішого слуги церкви, вслухайся до натхненної мови юнака ізраїльського й покайся.
Ведмідь затрусив своїм пелехатим тулубом, і добре знайомий Геметові голос відповів:
— Відклади цю пищавку й утиш свою горлянку. П'ять слів простої й зрозумілої людської мови зараз вартніші цілої години репету.
— Хто ти? — запитав Девід, геть ошелешений, щоб там братись до якого співу.
— Людина, як і ти. В жилах у мене ведмежої чи індіянської крові не більше, ніж у тебе. Невже ти так швидко забув, хто тобі повернув оцю дурняцьку штуку, що в твоїх руках?
— Чи ж може таке бути? — відповів Девід, уже вільніше переводячи подих; в голові йому поволі яснішало. — Багато я див бачив з тих пір, як між поган перебуваю, але це вже над усе!
— Ну, ну, — озвався Соколине Око, показуючи своє чесне обличчя, щоб і зовсім розвіяти Девідові сумніви. — Ось подивись на шкіру. Хоч вона й не така біла, як у панночок, та червоність її лишень од вітру й сонця. Але перейдім до справи.