— Ти дуже полохливий? — запитав він, аби краще зорієнтуватись, які саме вказівки дати псалмістові.
— Помисли мої мирні, а вдачею я, смію гадати, схильний до милосердя та любові, — відказав Девід, трохи діткнутий цим одвертим сумнівом у його мужності. — Але ніхто не може сказати, щоб я коли-небудь, хоч і в найгострішій скруті, втратив віру в бога.
— Найбільша буде тобі небезпека в першу хвилину, коли дикуни виявлять, що їх ошукали. Якщо тебе не порішать одразу, твоя причинність стане тобі в обороні, й ти можеш мати певну надію, що помреш у своєму ліжку. Якщо лишаєшся, ти повинен сісти отут у тіні й удавати з себе Анкеса — допоки хитрі індіяни не викриють обману. Тоді, кажу, прийде хвилина твоєї випроби. Отож вибирай — втікати чи тут зостатись.
— Еге ж, — твердо відказав Девід. — Я лишаюсь замість делавара. Він мужньо й великодушно захистив мені життя, а тепер я можу відплатити йому тим самим.
— Це слова справжнього мужа, людини, що за кращого виховання на щось путніше здалася б. Схили-но голову й підібгай ноги, бо вони такі довгі, що одразу тебе викажуть. Мовчи, скільки мога буде, а коли вже доведеться говорити, вибурхни своїм співом. Індіянам це нагадає, що в тебе не всі вдома. Коли ж, однак, дійде до того, що вони знімуть з тебе скальпа, хоч я в це не вірю, можеш бути певен, що ми з Анкесом не забудемо твого вчинку, а відомстимо за тебе, як і личить справжнім воякам та щирим друзям.
— Стривайте! — скрикнув Девід, бачивши, що розвідник і Анкес збираються відходити. — Я недостойний і смиренний послідовник того, хто заперечував гріховну мстивість. Якщо я загину, не складайте жертв моєму тлі нові, а радше простіть убивць. І коли й надуватимете їх, то вже в молитвах, аби господь просвітлив їм душі та дарував блаженство.
Розвідник завагався й ніби задумався.
— Ця засада не згідна з лісовим законом, — мовив він, — проте по-своєму вона слушна й шляхетна. — Він важко зітхнув, може, Востаннє затуживши за давно покинутим цивілізованим життям. — Нехай бог тебе боронить, друже. Здається мені, що ти не дуже підбився стежки, коли як слід розважити та про вічність не забувати, хоч багато залежить ІІд вдачі та від сили спокуси.
Сказавши це, розвідник обернувся, щиро потис Девідові руку і зараз же по цьому вияві дружніх почуттів вийшов із хатини в супроводі нового представника ведмежої породи.
Тільки-но опинившись під поглядами гуронів, Соколине Око, наслідуючи неоковирну постать Девідову, випростав своє довге тіло і, викинувши вперед руку, щоб відбивати такт, заходився наче співати псалму — принаймні так йому видавалося. На щастя для свого непевного плану, мав він діло з вухами, мало призвичаєними до гармонії солодких звуків, бо інакше його жалюгідне вдавання одразу ж викрилося б. Дорога їм пролягала попри самий темний гурт індіян, і що ближче до них підходжено, то розвідників спів голоснішав. Коли обоє втікачів були зовсім близько, той гурон, що знав-по-англійському, витяг руку й зупинив гаданого псалміста.
— Делаварський собака, як він, злякався? — спитав він, нахиляючись уперед та силкуючись поночі прозирнути в вираз співцевого обличчя. — Гурони почують його стогін?
У цю мить рик, напрочуд лютий і природний, вихопився відмедеві з горла, аж молодий індіянин мимохіть опустив руку й відсахнувся, наче для того, щоб пересвідчитися, чи це не правдешній звір перед ним. Соколине Око, боячись, що голос може його зрадити, скористався цим і вибухнув такою зливою музикування, яке в більш витонченому товаристві сприйнято б за чисто пекельний вереск. Зате серед теперішніх його случахів ці звуки тільки додали йому, пошани, якої тубільці завжди вділяють причинним. Індіяни відступилися й пропустили гаданого чаклуна та його одуховленого помічника.
Неабиякої сили волі треба було Анкесові й розвіднику, щоб спокійною і розважливою ходою перетяти селище, а надто ще коли вони помітили, що вартові стлумили свій страх і підійшли до хатини, аби пересвідчитись у дії чарів. Найменший незграбний чи нетерплячий порух Девіда міг би виказати втікачів, а їм же саме час потрібен був для порятунку. На галас, що його й далі знімав розвідник, з хатин повиходило багато цікавих, а раз-другий, під впливом забобону чи то підозріливості, перестрівав їх який-небудь темновидий вояк. Але ніхто їм не заступив дороги — пізня пора, як і зухвальство їхнє, тільки стали втікачам у пригоді.
Сміливці вже видобулись із селища й хутко зближалися до узлісся, коли голосний і протяглий крик розлігся з хатини, де було ув'язнено Анкеса. Могіканин випростався й затрусив своїм волохатим покривом, так наче ведмідь, що його він удавав, готувався до якогось розпачливого зусилля.