Коли запала цілковита тиша і так збігла хвилина ваговитої мовчанки, один з двох старих ватагів при боці патріарха підвівся й запитав уголос, зовсім не зле вимовляючи англійські слова:
— Котрий з моїх бранців Довгий Карабін?
Ані Данкен, ані розвідник не відповіли. Перший, однак, обвів поглядом темний і мовчазний натовп і мимохіть аж сахнувся, побачивши злостивий вид Магуа. Він одразу збагнув, що лукавий гурон якось причетний до цих зборів, куди їх приведено, і вирішив зробити все можливе, щоб розладнати його підступні плани. Він уже раз був свідком найбільшої покари в індіян, і боявся, щоб його товариша не вибрали на другу таку жертву. Не мавши часу довго розмірковувати, він раптом поклав собі за всяку ціну врятувати неоціненного друга, хоч би й життям своїм поваживши. Але ще не встиг він нічого сказати, як запитання пролунало вдруге, голосніше й чіткіше вимовлене.
— Дайте нам зброю й місце он там під лісом, — згорда відповів Гейворд. — Наші вчинки самі за нас скажуть.
— Отже, це той вояк, що ім'ям його наші вуха повні! — обізвався ватаг, зацікавлено оглядаючи молодого офіцера, як то ведеться, коли вперше бачать людину, що зажила бучної слави, — заслугами своїми чи силою випадковості, чеснотою чи злочинством. — Що привело білого чоловіка до табору делаварів?
— Потреба. Я шукав харчу, притулку й друзів.
— Цього не може бути. В лісі повно дичини. Вояцька голова не потребує іншого притулку, як погідне небо, і делавари вороги англійцям, а не друзі. Ні, язик твій говорив, але серце мовчало.
Данкен, не знаючи, на яку далі ступити, примовк і завагався. Тим часом розвідник, що уважно прислухався до розмови, твердою ходою вийшов наперед.
— Я не озвався, коли питали, хто з нас Довгий Карабін, але це не тому, що я соромлюся чи боюсь, — почав він. — Чесній людині нема чого соромитись і боятись. Просто я вважаю, що мінги не мають права обзивати якось людину, котрій друзі її дали відповідніше ім'я. Тим паче, що це прізвисько неправдиве: мій «оленебій» зовсім ніякий не карабін, а тільки рушниця. Зроду ім'я моє Натанієль; делавари, що живуть на власній річці, дарували мені назвисько Соколине Око, а ірокези, без моєї на те згоди, хоч я в тім найбільш зацікавлений, прозвали мене Довгий Карабін.
Досі всі присутні пильно вдивлялись у Данкена, а тепер кожен поглядом звернувся до високої і міцної постаті нового претендента на славетне прізвисько. Індіян не здивувало, що аж двоє знайшлося охочих до такого почесного титулу — самозванці, хоч і зрідка, а проте серед них теж траплялися. Суворим і справедливим делаварам ішлося про інше: вони хотіли уникнути помилки. Кілька їхніх старших порадились осторонь між собою і вирішили розпитати гостя.
— Мій брат сказав, що змій укрався до мого табору, — звернувся ватаг до Магуа. — Котрий із них змій?
Гурон показав на розвідника.
— Невже мудрий делавар повірить вовчому виттю? — вигукнув Данкен, ще більш упевнюючись у лихих замірах давнього ворога. — Собака ніколи не бреше, але хто коли чув, щоб вовк казав правду?
Очі Магуа спалахнули вогнем, але, раптом пригадавши собі, що не треба виходити з рівноваги, він презирливо одвернувся. Гурон певен був, що індіянська кмітливість не дасться ошукати. І справді — після ще одної короткої наради обачливий делавар знов повернувся до Магуа і в розважливих словах виклав йому думку ватагів.
— Мого брата названо брехуном, — сказав він, — і друзі його ображені. Вони хочуть показати, що він мовив правду. Дайте моїм бранцям рушниці, й хай вони доведуть, котрий з них Довгий Карабін.
Магуа, хоч добре знав, що така ухвала — це вияв недовіри до нього, сприйняв її за чисту монету й знаком дав згоду, бувши переконаний, що такий вдатиий стрілець, як розвідник, підтвердить правду його слів. Дружнім суперникам зараз же вділено зброю і сказано вціляти понад головами натовпу в глиняного горщика, що як на те стояв на пеньку ярдів за п'ятдесят від стрільців.
Гейворд посміхнувся сам до себе, що ось має змагатися з розвідником, але вирішив від свого не відступати, поки не дізнається справжніх намірів Магуа. Він приставив рушницю до плеча, старанно прицілився — раз, другий і третій — і аж тоді випалив. Куля втялася в деревину за кілька дюймів від горщика. Індіяни дружніми схвальними вигуками ознаймили, що цей постріл посвідчує високу вправність стрільця. Навіть Соколине Око притакнув головою — мовляв, він сподівався гіршого. Але сам він щось і не збирався вступати в змагання: добру хвилину він стояв, непорушно спершись на свою рушницю, заглиблений у думу. З цієї замрії вивів його індіянський юнак, той, що приніс зброю. Він торкнувся йому до плеча й запитав каліченою англійщиною: