— Хто ти?
— Жінка. З ненависної раси, коли хочеш знати, бо англійка. Але жінка, що не заподіяла тобі ніякої шкоди і не заподіяла б твоєму народові, хоч би й могла. Жінка, що благає порятунку.
— Скажіть мені, мої діти, де стоять табором делавари? — хрипко звернувся старий до індіян, усе не відриваючи очей від Кори.
— У горах ірокезів, по той бік чистих джерел Горікену.
— Багато спекотних літ прийшло й минуло, відколи востаннє пив я воду рідної річки, — провадив далі мудрець. — Білі люди завше були спраглі, і вони забрали річку собі. То вони й тут нас переслідують?
— Ми нікого не переслідуємо й нічого не домагаємось, — відповіла Кора. — Проти нашої волі опинились ми тут, і єдине, що ми просимо, — відпусти нас у мирі до своїх близьких. Хіба ж ти не Таменунд, батько, суддя і, можна сказати, пророк цього народу?
— Так, я Таменунд, що прожив багато довгих днів.
— Сім років тому один з твого люду опинився на кордоні в руках білого ватага. Він запевняв, що належить до роду шляхетного й справедливого Таменунда. «Іди, — сказав йому білий чоловік. — З поваги до твого родича дарую тобі волю». Ти пам'ятаєш ім'я цього англійського вояка?
— Я пам'ятаю, коли ще був безжурним хлопцем, — мовив патріарх з характерною для похилого віку ясністю споминів, — то стояв на піщаному березі моря і бачив великого човна, з крильми, білішими, як у лебедя, і куди ширшими, ніж орлині крила. І підпливав той човен від сходу сонця…
— Ні, ні! Я не про такий далекий час кажу. Я кажу про милість, що виявив твоєму родичеві мій родич недавно, за пам'яті наймолодшого твого вояка.
— Це було тоді, як англійці билися з голландцями за мисливські грунти делаварів? У той час Таменунд був ватагом і вперше змінив лук на блискавку блідолицих…
— Ні, не тоді, — перепинила Кора ще раз, — не так давно. Я кажу про те, що сталося вчора. Ну певно ж, певно, ти не забув цього!
— Це було тільки вчора, — із зворушливим пафосом підхопив старий, — що діти ленапів панували над світом. Риба в Солоному озері, птахи, звірі, лісові мінги — всі визнавали їх за великих ватагів.
Кора розчаровано схилила голову, силкуючись подолати відчай. А потім знов підвела своє гарне лице й променисті очі і мовила голосом, не менш проникливим, ніж патріархів уже неземний голос:
— Скажи мені, чи Таменунд — батько?
З лагідною усмішкою на збляклому своєму обличчі старий глянув на дівчину із свого підвищення і, повільно обвівши очима тлум людський, відповів:
— Батько всього народу.
— Для себе я не прошу нічого, — мовила Кора далі, конвульсійно притискаючи руки до грудей і опускаючи голову так низько, аж темне й лискуче її волосся, вільно спадаючи на плечі, майже заховало розпашіле обличчя. — Як ти і твій народ, я теж відчуваю на собі прокляття своїх предків. Але онде стоїть дитя, що ніколи досі не зазнало ще небесного гніву. Це донька старого, нещасного чоловіка, дні якого вже близько кінця. Багато, дуже багато є людей, що люблять її і замилувані в ній, і вона занадто добра, занадто дорога багатьом, щоб стати жертвою цього негідника.
— Я знаю, що блідолиці горді й ненаситні. Я знаю, що вони хочуть не тільки всю землю собі підбити, але й уважають найпідлішого з білих кращим за будь-якого ватага індіянського, — повагом мовив старий Таменунд, ані гадки не маючи, що погноблена соромом дівчина трохи не до землі схилила голову. — Собаки й круки їхні пошаліли б від гавкоту й каркання, перше ніж пустили б вони жінку не такої білої шкіри, як сніг, до свого вігваму. Але нехай не хваляться занадто голосно перед лицем Маніто. Вони ввійшли до цього краю із сходу сонця, та можуть вийти із заходу. Я часто бачив, як сарана пожирає листя дерев, але щоразу навесні вони квітли знову.
— Це правда. Але чому так — цього нам не дано знати, — сказала Кора, тяжко зітхаючи, немов аж тепер приходила до тями. Вона піднесла голову, струснула назад кучму волосся і, сама з іскристими очима, що різко виділялись на смертельно блідому обличчі, мовила далі: —Однак є тут ще один з твого народу, хоч його сюди чомусь не приведено. Вислухай його, перше ніж дозволиш відійти переможному гуронові.