Выбрать главу

Нарешті з Анкесової хатини вийшов молодий вояк і розважистою ходою наблизився до карлуватої сосни в розколині скелястого підгір'я, здер з неї кору і без жодного слова повернувся туди, звідки прийшов. Невдовзі за ним вийшов другий вояк, що обтяв гілля на дереві, залишивши самий голий стовбур. Третій індіянин розмалював стовбур смугами червоної фарби. Ці ознаки войовничих замірів з боку ватагів вояки племені сприймали в понурій і зловісній мовчанці. Під кінець з'явився і сам могіканин, без усякої одежі, окрім пояса та коротких штанів; гарне його обличчя до половини вкривала грізна хмара чорної фарби.

Анкес повільно й урочисто підійшов до того ж таки стовбура, розмірено почав кружляти довкола нього, виконуючи щось на манір давнього танцю, і на всю силу своїх легенів затягнув дику й не зовсім ритмічну військову пісню. Мелодія сягала найвищих і найнижчих звуків людського голосу: сумна й жалісна, мов спів пташиний, вона враз змінювалася, щоб викликати трепет у слухачів своєю силою та глибиною. Слів було не багато, і вони часто повторювались. Почавшися своєрідним гімном чи закляттям до божества, пісня далі з'ясувала наміри вояка, а закінчувалась, як і починалася, — визнанням всевладності Великого Духа.

Якби змога була віддати в перекладі ясну й мелодійну його мову, то спів цей звучав би приблизно так:

Маніто! Маніто! МанітоІ Ти великий, ти добрий, ти мудрий. Маніто! Маніто! Ти справедливий.
Серед хмар на небі, о! я бачу Силу плям — червоних, темних. На небі, о! я бачу Силу хмар.
В лісі, у повітрі, о! я чую Крики, верески і кличі. В лісі, о! я чую Кличі бойові.
Маніто! Маніто! Маніто! Я слабкий і млявий, а ти дужий. Маніто! Маніто! Поможи мені.

Наприкінці кожного, сказати б, куплета співак примовкав, переходячи на голоснішу і довшу звичайного ноту, відповідно до значення слів. Перше закінчення було врочисте, оскільки малося передати в ньому ідею побожності; друге, де йшлося про стан неспокою, — описове; третє було добре відомим грізним бойовим покликом, що в устах молодого вояка бринів, як відлуння всіх жахливих згуків битви. Останнє, подібне до першого, було покірливе й благальне. Тричі виконав Анкес цю пісню і тричі обійшов у танці круг стовпа.

Під кінець першого обходу один з поважних і всіма шанованих ватагів плем'я ступив услід могіканинові, співаючи при цьому власних слів на близьку до Анкесової мелодію. Вояк за вояком приставали до танцю, аж урешті всі найславніші делавари взяли в ньому участь. Страшне це було видовище: обличчя ватагів, підсичувані натужним горловим співом, дедалі більшою напливали жорстокістю та люттю. Раптом Анкес глибоко ввігнав свого томагавка в стовбур дерева і видав голосний крик, — свій власний бойовий клич. Цим він ознаймив, що бере на себе провід у задуманому поході.

Знак цей розбурхав усі пристрасті, що дрімали в делаварах. Молодші вояки, із сотня їх, що досі з поваги до старших стояли оподаль, шаленим гурмом кинулись на символічного ворога і тріска по трісці геть його роз-довбли, аж лишився від стовбура самий корінь. Під час цього шарварку рештки дерева піддано було найбезжальнішим тортурам, і то так запекло, наче це був живий ворог. Одні обрубки скальповано, інші шматовано гострими топірцями чи ножами. Словом, прояви завзяття й дикого захвату були такі незвичайні, що похід визнано за війну цілого племені.

Ввігнавши свого томагавка, Анкес вийшов з кола і глянув на сонце, що саме сягало рівня, який позначав кінець замирення з Магуа. Голосний вигук сповістив цю новину делаварам. Збуджена юрба з радісним криком облишила вдавану війну, щоб наготуватись до небезпечної боротьби в самій дійсності.

Табір одразу змінився. Вояки, озброєні й розмальовані на військовий лад, раптом так постихали, наче зовсім і не здатні вони на бурхливий вияв емоцій. Натомість жінки повисипали з хатин і зайшлися співом, де радість і смуток так перемішалися, що важко було сказати, яке з цих почуттів переважає. Ніхто, проте, не марнував часу. Одні переносили до лісу найцінніше з свого майна, інші відпроваджували туди дітлахів, ще інші — старих та недужих. До цього лісу, що зеленим килимом стелився попід горою, відійшов також і Таменунд, перед тим коротко й зворушливо переговоривши з Анкесом. Розлучався мудрець з юнаком — хоч зовні того й не показував — неохоче, як батько, що, по довгих літах віднайшовши свого сина, знов його втрачає. Данкен тим часом одвів Еліс у безпечне місце і сам прилучився до розвідника, виразом обличчя посвідчуючи, що і його не обминув бойовий запал.