В запалі почуттів розвідник простяг руку над свіжою землею, і Чингачгук міцно її стис, Пойняті цим дружнім стиском, обидва завзяті й безстрашні лісовики схилили свої голови, а з очей їм закапали пекучі сльози, зросивши Анкесову могилу, немов краплі дощу.
Побожну тишу, що запала після такого вибуху емоцій двох найславетніших на цілий край вояків, перервав раптом голос Таменунда, що закликав натовп розійтися.
— Годі, — сказав він. — Ходіть, діти ленапів, гнів Маніто ще не минув. Навіщо Таменундові залишатись? Блідолиці посіли землю, і час червоношкірих ще не настав. Мій день був занадто довгий. Уранці я бачив синів Черепахи щасливих і дужих, а ось тепер, на схилку дня свого, дожив до того, що побачив останнього вояка з мудрого роду могікан.