— Бідолаха, голос у нього такий кволий, що за гулом водоспаду його й не чути, — відповів він. — Та й печера тлумить звуки. Тож нехай віддасться своїй пристрасті, коли це нічим не загрожує.
— «Острів Уайт», — повторив Девід назву псалма, озирнувшись із поважним виглядом, як то звик був у школі, коли вгомонював своїх учнів. — Мелодія його мужня, а слова врочисті. Тож проспіваймо цей псалм з належною достойністю.
Він змовк на хвильку, аби скріпити враження від своїх слів, а тоді заспівав — тихо, в приглушених тонах, так що лише поволі голос западав у вуха слухачам, аж урешті сповнив усе вузьке склепіння нерівними й тремкими звуками. Проте краса мелодії, хоч який слабосилий був співак, почала благодійно впливати на душі подорожанам.
Еліс машинально витерла сльози і втупила свої зволожені очі на бліде лице Гемета з виразом щирого й неприхованого захоплення. Кора нагородила вдячним усміхом благочестиві зусилля тезки ізраїльського царя, а Гейворд скоро одвів свій пильний і суворий погляд від отвору печери, щоб дивитись — і то лагідніше вже — на Девідове обличчя або вловлювати мимобіжні іскрини, що часом спалахували на вологих ще очах Еліс. Видима симпатія слухачів розохочувала співця, і голос Геметів ставав дедалі багатший та повніший, не втрачаючи, однак, тієї зворушливої ніжності, що нею пояснювався його чар. Напружуючи, скільки мога, всю свою силу, співак сповнив цілу печеру протяглими й розлеглими тонами, коли це враз увірвався ззовні різкий крик і перервав побожний спів, — так ніби серце Девідові під саме горло підкотилося.
— Ми загинули! — скрикнула Еліс, падаючи в обійми сестри.
— Ще ні, ще ні, — відповів збентежено, але не розгубившись Гейворд. — Крик почувся з середини острова, це вони побачили своїх убитих товаришів. Нас іще не викрито, ще є надія.
Хоч які благенькі були сподівання на порятунок, слова Гейвордові, однак, не пішли намарне, бо додали сестрам духу спокійніш чекати на дальші події. Невдовзі розлігся й другий крик, і стало чути, як шемріт людських голосів поволі розходиться по всьому острову, від верхньої його частини до нижньої, аж урешті досягає й голої скелі над печерами. Звідти спершу почувся вигук дикого тріумфу, а тоді повітря сповнилося таким жахливим галасом та вереском, який можуть зчинити тільки люди, і то в стані найлютішої жорстокості.
Звуки скоро залунали з усіх боків навколо печери. Одні гурони гукали до своїх товаришів з берега, а їм відповідали із скель. Крики чулися в моторошній близькості до розколини між двома печерами і змішувались із хрипуватими голосами з глибини вузької ущелини. Одне слово, так швидко дикунські вигуки розбіглися по всьому острову, що стривоженим слухачам у печері видавалося, наче ті звуки чути навіть і з долу, а не тільки з боків та згори.
Раптом серед цього шарварку розлігся переможний крик за кілька ярдів од прихованого входу до печери. Гейворд геть скинувся надії, гадаючи, що це їх викрито. Але йому знову відлягло від серця, бо він почув, як голоси громадяться при тому місці, де розвідник так неохоче полишив свою рушницю. З-поміж різних індіянських говірок, що їх він тепер ясно чув, легко було розрізнити не тільки окремі слова, а й цілі фрази у французькій мові. Раптом гурт голосів вигукнув водносталь по-французькому: «Довгий Карабін!», а ліси обабіч річки відлунили ці слова. Гейворд добре пам'ятав, що прізвиськом цим вороги називали славного мисливця і розвідника англійського війська. Тільки тепер Гейворд дізнався, хто був недавній їхній товариш.
— Довгий Карабін! Довгий Карабін! — переходило з уст в уста, поки чи не вся зграя зібралася біля здобичі, що мала посвідчувати смерть її небезпечного власника. Після галасливих перемовин, часом заглушуваних спалахами диких радощів, індіяни знов поділилися, раз у раз вигукуючи ім'я свого ворога. Наскільки Гейворд зрозумів їхню балачку, вони сподівалися знайти розвідникове тіло десь у западині острова.
— Тепер, — прошепотів він сестрам, що тремтіли від збудження, — тепер надійшла вирішальна хвилина! Якщо наша схованка не потрапить їм на очі, ми будемо врятовані! В усякому разі з їхніх слів ясно, що наші друзі вільні і що за яких дві години ми можемо чекати на допомогу від Веба.
Настало кілька хвилин моторошної тиші, коли, як це Гейворд добре знав, індіяни провадили далі свої пошуки, ще пильніше й докладніше. Не раз він чув їхню ходу, як вони ступали по гіллю сасафрасу, від чого сухе листя шелестіло, а галузки потріскували.
Нарешті стос сасафрасу осів трохи, крайчик укривала обвис, і слабкий промінчик світла процідився в печеру. Пойнята страхом, Кора обняла Еліс, і Данкен скочив на рівні ноги. В цю мить почувся вигук, наче з нутра скелі, сповіщаючи, що індіяни таки дісталися до суміжної печери. Ще за хвилину з числа й виразності голосів у печері й побіля неї ясно стало, що тут зібрався весь загін.