Бій уже скінчився, тривала ще тільки боротьба між Хитрим Лисом та Великим Змієм. Обидва дикі войовники довели, що вони заслуговують на свої промовисті прізвиська, які дано їм за участь у давніших війнах. Спершу якийсь час кожен спритно ухилявся від раптових і небезпечних ударів супротивника, а тоді нараз вони скочили один на одного і скрутилися клубком, наче двійко гадючих близнят. На тому місці, де змагалися ці досвідчені й завзяті суперники, видно було саму хмару куряви та листя, що сунула від середини до краю галявини, наче якою хурделицею гнана. Під впливом різних почуттів — хто вдячності, хто дружби, хто синівської любові Гейворд, Соколине Око й Анкес разом вибігли наперед і оточили те курище, що повивало обох індіян. Даремно Анкес снувався навколо, шукаючи нагоди затопити ножем у груди батьковому ворогові; марно зависла в повітрі грізна мисливцева рушниця, i марно силкувався Данкен вхопити гурона за ноги. Швидкі рухи перебійців, покритих порохом і кров'ю, немовби зливали їхні тіла в одне. Постаті смаглявого гурона й могіканина, на подобу смерті розмальованого, миготіли в них перед очима так блискавично й часто, що друзі Чингачгука ніяк не могли завдати помічного удару. Щоправда, бували короткі моменти, коли крізь запону куряви зблискували, наче в казкового василіска, несамовиті очі Магуа. Кидаючи бистрі й люті погляди, він добре бачив, чим має скінчитись ця боротьба в присутності стількох ворогів. Але не встигала чия супротивна рука впасти на його роковану голову, як уже натомість винурювалося похмуре лице Чингачгука. В такий спосіб бойовище пересунулось до краю галявини. Могіканинові, нарешті, пощастило завдати добрячого удару ножем. Магуа раптом попустив Чингачгука й упав навзнак, лишившись лежати непорушно, наче мертвий. Його супротивник схопився на рівні ноги й видав переможний поклик, що луною прокотився під склепінням лісу.
— Добре втяли делавари! Переміг могіканин, — вигукнув Соколине Око, знов підіймаючи вгору свою смертоносну рушницю. — Прикінцевий удар білого не уйме честі нашому другові, ані не відбере у нього права на скальп!
Але в ту саму мить, коли небезпечна зброя мала вже впасти, хитрий гурон блискавичним крутьком уник удару, а тоді, скотившись із краю урвища, скочив на ноги й в один стрибок пірнув у саму гущавину низького чагарника, що ріс на узбіччі. Делавари, які вважали, що їхній ворог мертвий, скрикнули в подиві й умить галасливо порвалися бігти за втікачем, наче гончаки, що побачили оленя. Та пронизливий умовний вигук розвідника одразу ж постримав їх, і вони вернулися на вершину пагорба.
— Це на нього схоже! — мовив завзятий лісовик, вроджене почуття справедливості якого великою мірою його зраджувало, коли йшлося про мінгів. — Брехун і ошуканець, аякже! Щирий делавар, бувши подоланий у чесній боротьбі, спокійно б лежав і чекав на смертельний удар у голову, а ці капосні макуаси чіпляються за життя, наче дикі кішки. Хай собі тікає, хай. Він один, без рушниці, чи там лука, і далеко від своїх приятелів-французів. Мов гримуча змія, позбавлена жала, він не може заподіяти лиха, аж поки зіб'є мокасинами довгу дорогу по цій піщаній рівнині, що, зрештою, на нас теж чекає. Глянь, Анкесе, — додав він по-делаварському, — твій батько знімає вже скальпи. Слід би було приглянутися всім цим лайдачиськам на галяві, а то, може, й ще котрийсь чкурне до лісу, повискуючи, як підстрелена сойка!
Мовивши таке, чесний, але невблаганний розвідник обійшов полеглих і кожного в непорушні груди штрикнув своїм довгим ножем, причім робив це так незворушно, наче це були трупи звірят. Його, одначе, випередив старший могіканин, що встиг уже поздирати з мертвих голів емблеми перемоги.
Але Анкес — усупереч своїм звичаям, ба навіть вдачі, — з притаманною йому чулістю поспішився разом з Гейвордом допомогти жінкам і, хутко розплутавши Еліс, передав її в Корині обійми. Підвівшися з колін, де вона стояла обік сестри, Еліс припала до Кориних грудей і, голосно схлипуючи, промовила ім'я їхнього старого батька, а її лагідні, мов у голубки, очі заіскрилися надією.