Розвідник, так само як і тубілець, що його місце він заступив, здавалося, інстинктивно вибирав шлях за ледь помітними ознаками, зрідка лиш притишуючи ходу й ні разу не зупиняючись подумати. Побіжно гляне на мох на стовбурах дерев, деколи кине погляд угору, в бік призахідного сонця, а то ще пильно, хоч і мимохідь, зважить оком напрямок одного з численних струмків, переходячи його вбрід, — і вже йому ясно, куди прямувати, ніяких сумнівів уже нема. Тим часом ліс почав змінювати свою барву — світла зелень, що прояснювала його листяне склепіння, бралася в темнуваті тони, звістуючи близький кінець дня.
Сестри то намагалися проглянути крізь дерева потік злотавого світла, що утворював сліпучий ореол навкруг сонця, декуди пере-мережаний рубіновими смужками, а то дивились на стовпище хмар, підбитих ясно-жовтою стягою, що нависали над горами в західній частині неба. Раптом Соколине Око повернувся і, показуючи на яскраво забарвлене небо, мовив:
— Оце знак, щоб людина шукала собі підсилку та природного спочину. Краще й мудріше було б нам розуміти ці прикмети й брати приклад із птахів у небі, а тварин на землі. Наша ніч, проте, буде недовга, — як тільки зійде місяць, ми вирушимо далі. Пам'ятаю, що тут колись мені довелося битись із макуасами в тій війні, коли я вперше пролив людську кров. Тоді ми спорудили з колод щось наче укріплення, аби оборонити свої скальпи від тих драпіжників. Якщо мої признаки не підводять мене, ми знайдемо те місце за кількадесят ярдів ліворуч від нас.
Не чекаючи на згоду чи бодай яку відповідь, розвідник без вагання заглибився в густі зарості молодих каштанів, розсовуючи буйне гілля, що слалося трохи не до самої землі. Ступав він сміливо, як людина, що на кожному кроці бачить речі, знайомі їй віддавна. І пам'ять не ошукала розвідника. Пройшовши кількасот ступнів крізь хащі, порослі каштанами й терням, він опинився на галявині, посеред якої на зеленому пагорку красувалося згадане вже укріплення. Ця, власне, абияк зліплена й занедбана хатина була одним з тих тимчасових фортів, що їх споруджувано при наглій потребі, а потім і полишувано, скоро минала небезпека, і так вони трухліють у лісовій глушині, майже забуті, як і обставини, що покликали їх до життя. Таких пам'яток походів і змагань чимало трапляється в широкій смузі незайманої землі, що розділяла колись ворожі провінції. Руїни ці нагадують про колоніальну історію і виглядом своїм добре вписуються в похмурість навколишньої місцевості.
Дах, покритий корою, давно завалився і стерся на порох, але грубі соснові колоди, наспіх зладжені докупи, ще трималися, хоч один кут халупи вже похилився під тиском, загрожуючи падінням усієї перестоялої споруди. Гейворд і його супутники не наважувалися близько підходити до цієї непевної халупчини, але Соколине Око та індіяни ступили досередини не тільки без остраху, а навіть і з видимим зацікавленням. Поки розвідник допитливо приглядався до руїн зокола та знутра, так наче все йому тут пробуджувало давні спогади, Чингачгук з гордовитістю звитяжця переказував рідною мовою синові про сутичку в цьому безлюдному місці, що в ній і він брав участь ще за молодих літ. Нотка смутку, однак, домішувалась до почуття тріумфу, і голос його бринів, як звичайно, лагідно й мелодійно.
Сестри тим часом радо зійшли з коней і лагодилися до приємного відпочинку у вечірньому холодку, певні, що їм не загрожує тут ніяка небезпека, хіба що лісовий звір. Данкен, проте, був обережніший.
— Чи не краще було б обрати для перепочинку якесь глухіше місце, достойний друже? — спитав він у розвідника, коли побачив, що той уже скінчив свої короткі оглядини. — Місце, яке менш знають і куди рідше заходять?
— Серед живих мало хто знає про це укріплення, — поволі, задумливо відповів Соколине Око. — В книжках чи оповіданнях не часто мовиться про сутички, як ось ця, що тут була між могіканами та могоками. Я був тоді молодий хлопець і боровся на боці делаварів, бо знав, що це вони оббріхані й покривджені. Сорок днів і сорок ночей витримували ми облогу тих гемонів ось у цій будівлі, що я її спланував, а почасти й спорудив, хоч сам я, як ви пам'ятаєте, не індіянин, а білий чистої крові. Делавари завзялися добре тоді, а нас же було десятеро проти двох десятків, аж нарешті числом ми зрівнялися майже, і тоді ми вже напали на них. Ані один їхній не лишився живий, щоб донести своїм звістку про долю загону. Так, так! Був я тоді молодий-зелений, не призвичаєний бачити кров і не міг припустити думки, щоб мертві тіла людські поневірялися на голій землі, щоб їх звірі розшарпали, а дощі кістки їм вибілили. Отож я власними руками поховав їх ось під цею могилкою, що ви сидите, і не погана й лавчина вийшла, хоч і на людських кістках вона.