— Так, — озвався Соколине Око, відходячи з задуми. — Ви маєте слушність, над цим уже запізно розважати. А французи таки не в жарт оточили форт, і нам дуже тонкий клопіт — прошмигнути повз їхні позиції.
— Та й часу в нас небагато, — додав Гейворд, — підвівши погляд угору, де імла вже повивала призахідний місяць.
— І часу небагато, — погодився розвідник. — Зробити це ми можемо в два способи, коли така буде ласка божа, без якої нам взагалі нічого не вдіяти.
— Кажіть же про них хутчіш, час притискає.
— Перший спосіб — це спішити панночок, коней їхніх пустити на волю, а індіян послати наперед, щоб зняли ворожих вартових. Так по трупах ми ввійдемо до форту.
— Це не годиться, ні, ні! — перебив його шляхетний Гейворд. — Вояк може собі так пробити дорогу, але не в жіночому товаристві.
— Воно й справді це була б кривава дорога, і не випадає таким тендітним ніжкам нею ступати, — охоче погодився розвідник. — Але я вважав, що заради мужності треба й цей варіант згадати. Тоді нам треба повернутись на нашу стежку, вибратися поза лінію їхньої» оборони, потім круто звернути на захід і ввійти в гори. Там я зможу вас так сховати, що всіх клятих собак з Монкалмової псарні зіб'ю зі сліду, і то на цілі місяці.
— Тоді рушаймо швидше!
Далі казати вже не було потреби, бо Соколине Око, промовивши короткий наказ «За мною!», рушив назад тією самою стежкою, що привела їх до небезпечного місця. Посувалися вони обережно й тихо, так само як і розмовляли хвильку тому, — щоб не опав їх ворожий патруль або пікет із засідки. Проходячи понад ставком, Гейворд і розвідник крадькома позирали на жахітно понурі його води, марно силкуючись догледіти тіло людини, котра недавно ще походжала тихим берегом. Але тільки й усього, що досі мірно плюскотіли невеличкі хвилі, єдині свідки того страхітливого вчинку. Незабаром вся ця похмура місцина разом із ставком потонула в мороці позаду подорожніх.
Невдовзі Соколине Око звернув у бік гір, що з заходу обмежували вузьку долину. Швидкою ходою ішов він попереду своїх супутників, тримаючись у тіні, що відкидали високі й нерівні гірські верхів'я. Дорога стала тепер важка, стелячись поміж бескеття, часто перебиваючись ярами, тож поступ наших подорожан був повільний. Але обтяжливість дороги їх уже не так доймала, бо під охороною темних і голих горбів обабіч вони чулися безпечніш. Нарешті крутою кам'янистою стежкою, що звивалася межи скель та дерев — певний доказ того, що пробили її люди, при-звиклі до дикої природи, — стали вони поволі вибиратися вгору, скелі обходячи, а на дерева спираючись.
Поступово, в міру того як подорожани видобувалися вище, густий морок, що звістує наближення дня, почав бліднути, і все довкола прибирало своїх виразних природних барв. Коли вони вийшли з приземкуватого лісу, що ним поросли голі схили, на плискувату замшілу верхівку гори, над зеленим соснистим пагорбом по той бік Горікенової долини зарожевів ранок.
Тут розвідник сказав сестрам зійти з коней, а сам, розгнуздавши потомлених тварин та знявши з них сідла, пустив їх вільно пастися серед миршавих кущів і трави, що росли на цій верховині.
— Ідіть, — мовив він, — і шукайте собі паші. Та стережіться, аби самі не стали піджив-ком хижим вовкам у горах.
— Хіба нам вони більше не потрібні? — запитав Гейворд.
— Дивіться самі, — відказав розвідник, підходячи до східного краю скелі й помахом руки запрошуючи ближче решту подорожніх. — Якби так легко було побачити серце людське, як оце звідси видно нутро Монкалмового табору, мало б зосталося в світі лицемірів, і підступність мінгова пішла б за ніщо проти чесноти делаварів.
Коли подорожани підступили аж над саму прірву, вони одразу переконались у справедливості слів розвідника, котрий так передбачливо допровадив їх сюди.
Гора, що на ній вони стояли, здіймалась на тисячу футів у повітря і формою нагадувала високий стіжок, що виступав із пасма гір, які довгі милі тяглися вподовж західного берега озера аж до спіткання із своїми посестрами потойбіч води. Звідти пасмо це, у вигляді переплутаного й пошарпаного громаддя скель, де-не-де покритих зелом, ішло далі, до Канади. Під самими стопами глядачів широким півколом слався у міжгір'ї південний берег Горікену, переходячи неподалеки у хвилясте рівнинне плато. В бік півночі простиралося плесо Святого озера — вузьке, як здавалося з цієї паморочливої висоти, — порізане незчисленними бухточками, прикрашене химерними мисами, поцятковане безліччю острівців.