— Ніякого милосердя негідникам! — репетував якийсь ревний переслідник, чи не той, хто керував погонею.
— Будьте мужні, завзятці шістдесятого! — несподівано розлігся голос над утікачами. — Чекайте, аж побачите ворога, ціляйте низько, щоб змести його з бруствера!
— Батьку! Батьку! — почувся гострий крик з туману. — Це я, Еліс! Твоя Еліс! О, пощади! Порятуй своїх дочок!
— Стій! — прогримів той самий голос із-гори, пройнятий батьківським болем, і такий він був гучний, що докотився до самого узлісся і повторила його там луна. — Це вона! Господь повернув мені моїх дітей! Відчиніть ворота; шістдесятий, вперед! Не стріляйте, щоб не забити моїх дорогих голуб'яток! Одженіть цих французяк багнетами!
Данкен почув, як зарипіли іржаві завіси, і, порвавшись на звук, побачив довгу лінію солдатів у темно-червоних уніформах, що хутко підбігали до бруствера. Він упізнав свій батальйон королівських американських стрільців і поспішив перебрати на себе провід. Невдовзі французів було відігнано від передмур'я форту.
На хвильку Кора й Еліс застигли на місці, раптом полишені самі на себе, але не встигли вони ані що сказати чи хоч подумати, як офіцер кремезної статури, — посивілий ветеран, вираз вояцької суворості якого дещо злагіднів від часу, — вихопився з густої мли і притиснув їх до своїх грудей. Великі палючі сльози котились по його зблідлому й зморшкуватому обличчі, і він промовив з характерним своїм шотландським акцентом:
— Дякую тобі, господи! Тепер хай приходить небезпека, слуга твій готовий на все!
РОЗДІЛ XV
Тепер ходімо приймемо посла,
Хоч наперед сказати можу я,
Про що він річ свою вестиме.
Кілька днів минуло серед знегод, небезпек і хвилювань, як то звичайно в облозі, коли ворог переважає числом, а обложені не мають досить сили протистояти його атакам. Виглядало так, наче Веб із своїм військом, що байдикувало над Гудзоном, геть позабув про ту скруту, в якій опинились його співвітчизники. Монкалм привів у довколишні ліси своїх індіянських союзників, і їхні крики й вереск доносилися до британського стану, морозячи кров у жилах людей.
Зовсім інакше велося в тих, що стояли облогою. Підохочувані словом і прикладом своїх командирів, вони мали досить вояцького духу, щоб підтримувати давню власну славу. Наче вдовольнившись многотрудним переходом через глушину, вони не захотіли посісти навколишні гори, звідки могли б безкарно винищити обложеного ворога. В пізніші часи такою перевагою не нехтувано б ані години, але тоді ця зневага до верховин, — а скорше побоювання того, що видиратись туди треба з неабиякими труднощами, — була характерною хибою воєн. Породила її примітивність боротьби з індіянами, коли супротивники стикалися в лісових хащах, коли фортеці були рідкістю, а артилерія майже не до вжитку.
Скрутно довелося мужньому шотландцеві, що мав боронити форт Вільям-Генрі. Бо хоч ворог злегковажив горами, однак же на рівнині гармати розташував вельми розважливо і послуговувався ними з неабиякою майстерністю. А обложені могли протиставити нападникам тільки наспіх споруджені недосконалі укріплення.
Надвечір п'ятого дня облоги, а четвертого дня своєї служби у форту майор Гейворд скористався переговорами з ворогом і вийшов на вал одного з бастіонів над водою подихати свіжим повітрям та заодне приглянутись поступові французів. Він був сам, коли не рахувати вартового, бо гармаші також не забарилися скористатись перервою у своїй тяжкій праці. Надвечір'я було напрочуд тихе, а легкі повіви од води несли свіжість і супокій. Здавалося, що й для самої природи настало замир'я — коли стихли гарматний гук і лункіт рушничних пострілів, вона мовби прибрала найсолодших і найчарівніших своїх обрисів. Прощальне проміння призахідного сонця освітлювало землю вже не так палюче, як зазвичай буває тут серед літа. Гори виглядали зелено, затишно й мальовниче під цим лагідним світлом, де-не-де злегка затіненим напівпрозорими хмарками. На поверхні Горікену ряснилися острівці, декотрі ледь видні з води — немов у водяній оправі, інші вибивалися вище, пагорками зеленого оксамиту. Рибалки з французького війська мирно собі плавали на невеликих човенцях поміж тими острівцями — або веслуючи, або просто віддавшися на волю течії.
Воднораз тишею та життям був перейнятий краєвид. Все, що від природи, подихало ніжністю й величчям, а що від людини, — виглядало бадьоро й радісно.