Було вивішено два білі прапорці. Один висів на крайньому виступові форту, другий на найближчій батареї обложників. Позад них майоріли, важко звиваючись у шовкові складки, суперницькі стяги Англії та Франції.
Із сотню веселих і безжурних юнаків-французів витягували невід на засипаний рінню берег у небезпечній близькості від грізної, але мовчазної гармати форту. Гори на сході відлунювали їхні голосні крики й бучний сміх. Дехто поспішав над озеро взяти участь у розвагах, а інші вже видиралися на поблизькі гоїш, підохочувані невтомною цікавістю, властивою цьому народові. Єдиними бездіяльними, хоч і співчутливими глядачами цих розривків і забав були вартові обложників та самі обложені. Лише подекуди солдати в пікеті затягували яку пісеньку чи й заходили в танець, приваблюючи тим з лісових криївок смаглявошкірих тубільців. Одне слово, все виглядало радше на святковий день, аніж на часину, урвану з небезпек та праці кривавої і безжальної війни.
Кілька хвилин Данкен стояв у задумі, оглядаючи краєвид, коли це увагу його привернув відгомін чиєїсь ходи по той бік валу навпроти воріт. Він підійшов на край бастіону і побачив розвідника, що під вартою французького офіцера наближався до укріплень форту. Обличчя Соколиного Ока було понуре й пригнічене, показуючи тим самим, як глибоко його допікало, що потрапив він до ворожих рук. Був він без дорогої своєї зброї, а руки мав зв'язані ззаду оленячим паском. Парламентери з білими прапорцями переходили тепер часто, і Гейворд спершу подумав, що це знов якийсь французький посланець. Але скоро впізнавши цю високу постать і мужнє, хоч і похнюплене лице свого товариша-лісовика, він аж здригнувся з подиву й поспішив зійти з бастіону вглиб форту.
Одначе тут він почув інші голоси, що на часинку перебрали його увагу. Біля одного з внутрішніх виступів валу Данкен спіткав обох сестер, що також вийшли передихнути свіжим повітрям після кількох днів у закритому приміщенні. Вони не бачились від того небезпечного моменту, коли Данкен кинувся у бій, обороняючи їхню безпеку ще перед входом до форту. Тоді сестри були до краю знесилені, а тепер вигляд мали бадьорий та квітучий, дарма що й досі не полишали їх неспокій і тривога. Нічого, отже, дивного, що, побачивши дівчат, юнак позабув на хвильку все інше, аби перемовитися з ними словом. Але його випередив жвавий голос Еліс.
— А, це ви, недбальцю! Невірний лицар, що покинув дам свого серця на бойовиську! — скрикнула вона. — Довгі дні, ба ні, цілу вічність ми чекаємо, що ви впадете нам до ніг, благаючи милосердя й прощення за своє відступництво, а вірніше сказати — втечу! Бо ж і справді ви втекли так хутко, що й переслідуваному оленеві вас не здогнати, як сказав би наш достойний розвідник.
— Ви розумієте, що це Еліс так висловлює нашу вдячність і благословення, — додала поважнішим тоном Кора. — Але, правду мовивши, ми трохи дивувались, чому ви так пильно уникаєте нас, не даючи нам змоги до батькової подяки долучити й нашу.
— Ваш батько може посвідчити, що хоч здалеку од вас, я ні на мить не забував про вашу безпеку, — відказав юнак. — Ми завзято боролися за он ті хатини, — він показав рукою на сусідній обкопаний табір. — А в кого вони будуть у руках, той запевне пануватиме й над фортом, і над усім, що в форту. Цілі дні й ночі, відколи ми розлучились, я перебував гам, бо вважав, що це мій обов'язок. Але, — додав він, марно силкуючись приховати смуток в очах, — коли б я знав, що мою гідну вояка поведінку зрозуміють як втечу, до всього іншого я б і через сором не став вам перед очі.
— Гейворде! Данкене! — скрикнула Еліс, нахиляючись заглянути в очі юнакові, що одвернув обличчя вбік. Пасемко її золотавого волосся впало їй на розпашілу щоку, заслонивши сльозу в очах. — Якби я думала, що своїм базіканням завдам вам болю, я б нічого такого не казала! Кора може потвердити, коли схоче, як щиро ми вам вдячні, яка глибока — я ледве не сказала, яка палка — наша вдячність.
— І Кора посвідчить ці слова? — скрикнув Данкен, а похмурість на його обличчі перекинулась у радісну усмішку. — Що скаже наша серйозніша сестра? Чи вояцький обов'язок це достатня причина простити лицареві його недбальство?
Кора відповіла не зразу, а, повернувшись лицем до озера, немовби щось видивляла на його гладкому плесі. Коли ж вона скинула поглядом на юнака, в темних її очах стояв такий біль, що Данкен увесь пройнявся співчуттям до дівчини.
— Вам погано, люба міс Манро! — вигукнув він. — Ми собі жартуємо, а ви страждаєте.
— Це пусте, — відповіла Кора з жіночою стриманістю. — Я не можу дивитись на сонячний бік у життя, як ця щира й запальна дівчина, бо маю більший життєвий досвід, і в цьому, мабуть, моє нещастя, — додала вона, ласкаво кладучи руку сестрі на плече. А тоді мовила, наче вирішивши скинутись хвилевої слабкості: — Краще розглянулися б ви навколо, майоре Гейворде, і сказали, на що може сподіватись дочка воїна, для якого найбільше щастя — зберегти свою військову честь і добре ім'я.