— На лихо, це правда, сер, — відповів Данкен і так збентежився, аж — очі опустив додолу.
— І ви кидаєте цей докір моїй дочці? Ви зневажаєте саму думку про зв'язок з такою низькою істотою, хоч би й яка Кора гарна та цнотлива? — ревниво запитав розгніваний батько.
— Хай бог мене боронить від такого негідного забобону! — відказав Данкен, дарма що сам у душі знав, як занадто глибоко вкорінене в ньому це почуття. — Ніжність, врода, чарівність вашої молодшої дочки — ось що, полковнику, спричинило мій потяг, отже звинувачення ваші зовсім безпідставні.
— Маєте рацію, добродію, — уже спокійнішим, а радше лагіднішим тоном озвався Манро. — Дівчина — викапана матір, коли та була в її віці й не зазнала ще горя. Як смерть забрала в мене дружину, я повернувся до Шотландії, ставши заможним після одруження. І що б ви думали, Данкене? Еліс, мій бідний янгол, не виходила заміж усі ці довгі двадцять літ, і все це заради чоловіка, що міг і забути її! Але вона зробила й більше, добродію, — вона простила мені невірність, і тепер, коли всі перешкоди були усунені, погодилася стати моєю дружиною.
— І це вона Елісина матір? — запально вигукнув Данкен; добре, що полковник був занадто заклопотаний своїми думками й не запримітив цього підозрілого поспіху.
— Так, це вона, — потвердив старий ветеран. — Тільки дорого судилось їй заплатити за цю мою радість. Та на небі вона між святих, добродію, і не випадає людині, що на порозі могили, нарікати на таку благословенну долю. Жили ми разом, проте, лише рік. Недовге щастя для жінки, чия молодість зів'яла в безнадійній скорботі.
Щось величне й суворе було у вигляді Манро, так що Гейворд не зважився й на слово співчуття. Манро сидів, наче забувши, що він не один. На обличчі йому застиг біль, а з очей котилися важкі сльози і вільно падали на підлогу. Врешті старий ворухнувся. Ніби опам'ятавшись, він устав, пройшовся по кімнаті, наблизився до свого підлеглого й запитав владним тоном:
— Майоре Гейворде, ви, здається, мали мені щось переказати від маркіза де Монкалма?
Данкен і собі схопився і зараз же почав, дещо плутаючись, викладати своє напівзабуте доручення. Нам немає потреби знов заходити в усю цю справу — як майстерно і при тім чемно французький генерал обійшов усі намагання Гейворда довідатись, пощо, власне, той жадає зустрічі з Манро, і як категорично, хоч так само чемно, дав він зрозуміти, що в разі Манро не хоче цього особисто почути, то й зовсім не почує. В міру того як полковник вслухався в деталі розповіді, почуття обов'язку брало гору над батьківською любов'ю, і коли Данкен скінчив, перед ним стояв тільки старий ветеран, вражений у своїй вояцькій гордості.
— Ви сказали досить, майоре Гейворде! — розгнівано скрикнув Манро. — Досить, щоб стало на цілу книжку про французьку ввічливість! Цей добродій запрошує мене на побачення, а коли я посилаю до нього свого досвідченого заступника — бо хоч молоді віком, ви заслуговуєте на ці слова, — він відповідає мені загадкою!
— Можливо, сер, він не такої високої думки про вашого заступника. Та й запросини були адресовані комендантові форту, а не його помічникові.
— Гаразд, але ж хіба заступникові не дано всієї повноти влади й достойності, що має той, хто послав його? Він хоче переговорів з Манро! Їй-богу, добродію, я задовольню його прохання — хай переконається, що ми непохитні, попри всю їхню силу й погрози. Це була б не зла політика, юначе.
Данкен, котрий вважав, що далеко важливіш якомога швидше дізнатися зміст перехопленого листа, охоче, проте, пристав на комендантову думку.
— Безперечно, йому не додасть утіхи побачити нашу твердість, — сказав він.
— Маєте слушність, як ніколи. Я волів би, сер, побачити Монкалма в ясний день і на чолі його війська, яке б ішло на штурм форту. Це був би певніший спосіб спізнати, який у них дух, у тих французів, аніж ця тактика облоги, що до неї вони вдалися. Наші предки зневажали такі викрути.
— Можливо, це й правда, сер, але на викрути ми мусимо відповідати викрутами. Що ж ви накажете у зв'язку з цими переговорами?
— Я зустрінуся з французом негайно і без усякого страху, як і личить вірному слузі короля. Ідіть, майоре Гейворде, і дайте команду, щоб заграли в сурми, та пошліть їм сказати, хто до них вирушає. На переговори ми вийдемо з невеликим почтом — так годиться, бо ж я виступатиму від імені його величності. І послухайте, Данкене, — додав він пошепки, хоч вони самі були в кімнаті, — добре було б мати помічний загін під рукою, в разі якийсь підступ за цим усім криється.