РОЗДІЛ XVII
Тканину ми тчем. І човник ганя.
Роботу скінчили. Готове ткання.
Супротивні війська, що отаборилися в глушині над Горікеном, провели цю ніч на 9 серпня 1757 року майже так само, як провели б її і на рівнинах Європи. Переможені були мовчазні, понурі й похнюплені, переможці тріумфували. Але й смуток, і радість мають свої межі, і ще задовго до світанку глибока тиша залягла в навколишніх лісах. Тільки зрідка порушував її веселий окрик якого розбуялого молодого француза з передових пікетів або ж погрозливе застереження від форту, де варта й далі пильнувала, щоб не підпустити завчасу ворога. Однак навіть ці випадкові вигуки завмерли в мороці, що западає перед самим сходом сонця. О цій сонній порі марно було б шукати бодай найменшого знаку присутності війська на берегах Святого озера.
Серед цієї глибокої тиші раптом відхилилася заслона, що прикривала вхід до просторого намету в стані французів, і надвір вийшов якийсь чоловік. Він був щільно закусаний плащем — так наче стерігся вологи або ж хотів уберегтись від цікавих поглядів. Гренадер, що пильнував сну французького генерала, вільно пропустив цього чоловіка та ще й відсалютував йому. Незнайомець хутко подався через містечко шатрів, простуючи в напрямку форту Вільям-Генрі. Щоразу, натикаючись на численні пікети, він, як виглядало, давав цілком належні відповіді, бо його незмінно пропускали.
За винятком цих коротких, хоч і частих, затримок, він мовчки проходив од центру табору до аванпостів. Коли він підійшов до солдата, що стояв на чатах найближче до форту, почувся звичний вигук по-французькому:
— Хто йде?
— Франція, — була відповідь.
— Пароль?
— Перемога, — відказав незнайомець, підступаючи так близько, щоб солдат розчув його шепіт.
— Гаразд, — мовив солдат, знов беручи рушницю на плече. — А раненько ви гуляєте, добродію.
— Треба матись на бачності, мій хлопче, — зауважив незнайомець і, відхиливши полу плаща й глянувши солдатові у вічі, рушив далі в бік англійських укріплень. Вояк здригнувся, а його зброя теленькнула, коли він виставив її наперед, з найглибшою пошаною відсалютовуючи незнайомцеві. Поновивши ж прохідку на своїй ділянці, він пробурмотів крізь зуби:
— І справді, треба матись на бачності! Либонь, у нас такий капрал, що ніколи не спить.
Тим часом офіцер ішов собі, вдаючи, ніби не почув солдатових слів, і пристав аж тоді, як спустився до низького берега озера, в небезпечній близькості до західного бастіону форту, що виступав над водою. Захмареного місячного світла вистачало, щоб розрізнити хоч і неясні обриси навколишніх предметів. Тим-то незнайомець завбачливо сперся на стовбур дерева і простояв так довгий час, з пильною увагою приглядаючись до темних і тихих валів англійського форту. Дивився він не просто як цікавий чи байдужий глядач — навпаки, з того, як очі його перебігали з місця на місце, знати було й військову досвідченість, і пильність. Нарешті він наче вдовольнився своїм спогляданням. Нетерпляче озирнувши верхів'я гори на сході, — так мовби з тривогою чекав настання світанку, — він уже обертався рушати назад, коли це до слуху його долинув легкий шурхіт за виступом найближчого бастіону і змусив затриматися.
Саме в цю мить чиясь постать підступила на край валу, зупинилась і теж почала приглядатись — цим разом до відлеглих наметів французького табору. Далі голова цього чоловіка обернулася на схід, ніби він теж занепокоєно чекав наближення ранку. Потім він прихиливсь до валу і задивився на дзеркальне плесо озера, що, наче підводне склепіння неба, полискувало тисячами ряхтливих зірок. Рання пора, понурий вигляд, як і вся кремезна статура цієї задуманої людини на валу англійського форту, ясно сказали французові, хто це був. Обачливість та й проста людяність спонукували його відійти, і він став обходити стовбур дерева, аж тут новий звук привернув його увагу і затримав на місці. Це був ледве чутний плюскіт води, услід за чим зашемріла рінь на березі. Ще раз мить немовби з самого озера вигулькнула чиясь темна постать і почала безгучно скрадатися до того місця, де стояв француз. По цьому повільно звелася рушниця, але постріл не встиг пролунати — французова рука простяглась уперед і лягла на замок рушниці.
— Гу! — скрикнув індіянин, вражений, що його підступний замір стримано в такий незвичний спосіб.
Нічого не відповівши, французький офіцер поклав руку на плече індіянинові і в непорушній мовчанці повів його від місця, де їхня розмова була б небезпечна і де принаймні один із них шукав собі жертви. Тоді, розхиливши поли плаща, щоб видко було уніформу й на грудях орден святого Луї, Монкалм запитав суворо: