Тим часом дано було сигнал до відходу, і перші ряди англійської колони рушили з місця. Сестри здригнулись на звук сурми, а озирнувшись, побачили білі уніформи французьких гренадерів, що вже посіли ворота форту. В цю мить немовби величезна хмара звійнулася у них над головами. Глянувши вгору, Кора й Еліс завважили, що вони стоять під широкими складками французького прапора.
— Ходім звідси, — мовила старша сестра. — Дочкам англійського офіцера не личить тут залишатись.
Еліс ухопилася за сестрину руку, і вони разом покинули плац, а довкола них вирувала й сунула юрба.
Коли вони виходили з воріт, французькі офіцери, знавши, що це полковникові дочки, низько їм вклонялися, однак не перебирали міри, щоб не вразити їхньої гідності. Всі вози й усі в'ючаки завантажені були хворими та пораненими, отож Кора вирішила краще терпіти втомність пішої дороги, аніж позбавити вигод котрого з тих нещасних. Бо й без того через недостачу будь-яких підвід у цій глушині чимало покалічених та недужих вояків мусили поволеньки шкандибати у хвості колони. Але вся валка була вже в русі — слабі та поранені, що стогнали й мучились; їхні здорові товариші, мовчазні й понурі; жінки та діти, повні страху перед невідомим.
Коли ця збентежена й налякана юрба вийшла на відкриту просторінь поза фортом, їхнім очам відкрилася ціла картина. Неподалік праворуч і трохи ззаду стояло під зброєю французьке військо — Монкалм зібрав докупи всі свої загони, скоро тільки його варта зайняла форт. Французи пильно й мовчки дивилися на відступ переможених, не забуваючи віддавати їм належну військову шану, і ніхто не дозволяв собі й натяком образити своїх невдатних супротивників. Рухомий тлум англійців, загальним числом до трьох тисяч чоловік, повільно сунув рівниною, зближаючись до місця, де дорога на Гудзон входила в густий ліс. На узліссях обабіч аж роїлося від гуронів, що чигали, наче ті яструби, і не кидались на здобич, лишень остерігаючись присутності французів. Декотрі тубільці то зашилися й поміж англійської колони, простуючи разом з нею; і хоч вони не крили свого похмурого невдоволення, досі ще нікому не заподіяли кривди.
Передня частина колони, з Гейвордом на чолі, уже вступала в ліс, поступово зникаючи з ока, коли нараз Кора почула десь іззаду суперечку. Один солдат, не хотівши кидати своїх речей, відстав від товаришів, а тепер через цю свою легковажність мусив боронитись від індіян-грабіжників. Вояк був занадто дужий та ще й пожадливий, щоб добровільно власним добром поступитись. До боротьби прилучилися сторонні: одні, аби перешкодити грабункові, інші, аби допомогти грабіжникам. Голоси чулися дедалі голосніші та сердитіші, і де хвилину тому було десяток індіян, уже їх з'явилася, наче яким чудом, ціла сотня. Цю мить Кора побачила Магуа, як він хильцем перебігав між земляків, під'юджуючи їх своїм лиховісним красномовством. Гурт жінок та дітей пристанув і збився докупи, наче зграйка наполоханих тріпотливих птахів. Одначе індіяни скоро вдовольнили свою жадливість, і порізнені гурти білих знов рушили вперед.
Тепер гурони відступили трохи й наче дозволили своїм ворогам спокійно йти далі. Але саме як проходило повз них кілька жінок, яскравий шалик на плечах в однієї з них звабив око якомусь дикому й нестримному індіянинові. Він підійшов до жінки і, ані трохи не вагаючись, простяг по нього руку. Жінка, скорше з перестраху, аніж для порятунку шалика, загорнула в нього дитину і тільки міцніше притисла цей згорток до грудей. Кора вже хотіла порадити їй віддати шалика, коли це гурон раптом його пустив і вирвав у матері з рук розплакане немовля. Покинувши все, що мала при собі, захланним індіянам, жінка розпачливо метнулася відібрати своє дитя. Індіянин понуро посміхнувся і витяг перед себе руку на знак того, що згоден мінятись, у той час як другою рукою тримав дитину за ніжки й вимахував нею над головою, наче для того, щоб піднести вартість викупу.
— Ось… ось… все… що я маю! — вигукувала задихана жінка і неслухняними тремтячими пальцями здирала з себе все, що легше давалося зняти. — Візьми все, тільки віддай мені дитину!
Індіянин відшпурнув нічого не варте ганчір'я, а коли побачив, що шалик уже припав іншому здобичникові, його глузливий осміх змінився на гримасу жорстокості, і він ударив немовля головою об камінь, а дригке тільце швиргонув матері під ноги. На якусь хвильку мати завмерла, немов живе втілення розпуки, безтямно втупившись у нечутливі рештки того, що ось тільки-но ще сміялося й горнулось до неї. Тоді нараз вона звела очі й обличчя до неба, наче просити в йога прокляття на голову жорстокого нелюда. Але доля не дала їй часу на це гріховне благання, бо ошалілий з невдачі й розпалений видовищем крові гурон милостиво вразив її томагавком. Мати осунулася на землю й упала поруч своєї дитини, останнім порухом рук обійнявши немовля з такою самою ніжною любов'ю, з якою пестила його за життя.