У цю грізну хвилину Магуа приклав руки до рота й подав свій лиховісний сигнал. На цей добре знаний клич розсипані там і сям індіяни порвалися вперед, так наче зграя гінчаків на поклик мисливського ріжка, і невдовзі такий зчинився вереск на всій рівнині, а також і під склепінням лісу, який не часто зривається з людських уст. Тим, хто його чув, аж серце завмирало з жаху, замалим не такого ж моторошного, як у судний день.
Понад дві тисячі тубільців вихопилося з лісу і з диким шаленством напало на англійців. Ми не будемо змальовувати тих відразливих жахливих сцен, що діялись при цьому. Смерть панувала повсюди, і то в наймоторошніших та найогидніших виявах. Опір тільки роздражнював убивць, котрі завдавали своїх нещадних ударів ще довго після того, як жертви їхні лягали трупом.
Регулярні частини скоро згуртувалися суцільною лавою, намагаючись відстрашити нападників. Почасти це їм пощастило, хоч у багатьох солдатів повиривали з рук незаряджені рушниці, коли вони марно пробували втихомирити дикунів.
В цій колотнечі час минав так швидко, що ніхто його й не завважував. Сестрам видалося, ніби минула ціла вічність, відтоді як вони безсило застигли на місці, скуті жахом, хоч насправді пройшло тільки хвилин десять. Коли впав перший удар, їхні товаришки з лементом скупчились довкола них, жодної змоги не даючи до втечі, а потім, як страх та смерть розсіяли більшість того тлуму, — дорога вже відкрилася, але просто під індіянські томагавки. Скрізь лунали крики, зойки, стогони й прокляття. Цю мить Еліс завважила кремезну постать свого батька, який хутко йшов рівниною, прямуючи до французького війська. Байдужий до особистої безпеки, він, власне, простував до Монкалма зажадати ескорту, передбаченого умовами капітуляції. Півсотні блискучих топірців та гострозубих списів загрожували йому, але навіть у своєму шаленстві гурони вшанували високий ранг та холоднокровність полковника. Він рукою спокійно відводив зброю вбік або ж індіянин сам її опускав, не мавши духу завдати удару. На щастя, мстивий Магуа шукав собі жертви якраз там, звідки йшов Манро.
— Тату! Тату! Ми тут! — скрикнула Еліс, коли старий ветеран проходив неподалік, мабуть, їх не завважуючи. — Сюди, тату, бо ми загинемо!
Вона знов гукнула батька, і таким тоном, що й кам'яне серце зворушилося б, однак відповіді не дістала. Раз, щоправда, Манро наче почув її, бо зупинився й прислухався; але Еліс саме впала непритомна на землю, а Кора по-материнському схилилась над її тілом. Манро скрушно похитав головою і рушив далі, погноблений своєю високою відповідальністю.
— Панночко, — сказав Гемет, дарма що безсилий, він і не думав кидати своїх підопічних. — Це дияволів шабаш, і християнинові тут не місце. Втікаймо.
— Можеш іти, — відказала йому Кора, не відриваючи погляду від непритомної сестри. — Рятуйся сам. Мені ти вже не допоможеш.
З виразистого жесту її руки, що супроводив слова, Девід зрозумів тверду Корину рішучість. Якусь хвилю він дививсь на смуглявошкірих тубільців, що чинили круг нього свій пекельний обряд, а тоді його висока постать ще більш випросталась, груди випнулися, риси обличчя зробилися чіткішими, засвідчуючи силу тих почуттів, що його поривали.
— Коли іудейське хлоп'я могло приборкати злий дух Савлів грою на арфі й побожними гімнами, то, може б, варто й тут оце випробувати силу музики, — мовив він.
І піднісши свій голос до найвищих тонів, він заспівав так гучно, що його почули й поверх гамору цієї кривавої різанини. Кілька індіян кинулися до них, маючи намір забити безборонних сестер і забрати їхні скальпи, але враз пристали послухати, побачивши застиглу на місці чудну постать Геметову. Здивовання скоро перейшло в захват, і вони подались шукати інших, не таких відважних жертв, одверто подивляючи холоднокровність, з якою білий вояк співав свою передсмертну пісню. Девід же, підбадьорений таким успіхом, що він приписував священному псалмові, співав і далі на всю силу грудей. Ці незвичні згуки привернули увагу одного з індіян, що оддалеки перебивався од гурту до гурту, як людина, котра гребує пересічну здобич, полюючи натомість більш гідну її слави. Був це Магуа, що, побачивши давніх своїх бранців, знову зданих на його ласку, аж верескнув із радості.