Отак цілу годину вділили вони на вияв своїх найтепліших почуттів. По цьому Чингачгук раптом завинув голову укривалом і простягся на голій землі, даючи цим на знак, що хоче спати. Анкес одразу ж споважнів. Підгорнувши жарини ближче батькові до ніг, юнак і собі поклався.
Впевненість у безпеці від досвідчених лісовиків передалася й Гейвордові, і він скоро пішов за їхнім прикладом. Ще далеко було до півночі, а люди всередині зруйнованого форту поснули, здавалося, таким же міцним сном, як і та сила полеглих, що кістки їх уже починали біліти на рівнині.
РОЗДІЛ XX
Албаніє! Схиляю погляд я
Перед тобою, матір непокірних!
Зорі ще ряхтіли на небі, коли Соколине Око прийшов будити сплячих. Відкинувши свої плащі, Манро й Гейворд ураз посхоплювались на ноги, тільки-но лісовик гукнув їм стиха, стоячи на порозі їхнього примітивного сховку. Вийшовши з-під укриття, вони побачили, що розвідник чекав на них, а замість вітання лише значливо махнув рукою, наказуючи мовчати.
— Помоліться подумки, — прошепотів він. — Ллє не озивайтесь ані півсловом: білий рідко вміє пристосувати свій голос до лісу, як то ми пересвідчилися на прикладі нашого бідо-лахи-співака. Ходімо, — мовив він далі, повертаючись до фортечної стіни, — спустімся до рову отут. І пильнуйте, щоб ступати тільки на каміння або на гілля.
Подорожні рушили слідом за розвідником, хоч для двох із них ця надзвичайна обережність була невтямки. Коли опинились вони на дні рівчака, що оточував форт із трьох боків, прохід їм захарастили руїни. Ідучи обережно й терпляче за своїм провідником, вони, однак, здолали цю перешкоду й вибились на піщаний берег Горікену.
— Оце слід, якого тільки носом можна винюшити, — задоволено мовив розвідник, оглядаючись назад на важку дорогу. — Трава — це зрадливий килим для втікачів, але на древі й камені не лишається сліду від мокасинів. Коли б на вас були військові чоботи, то ще річ була б непевна, а в оленячих узувках, належно пошитих, можете сміливо ступати по камені. Анкесе, притягни човна ближче до берега. На цьому піску сліди дуже помітні. Обережніш, парубче, обережніш! Треба, щоб човен не черкнув берега, інакше ті негідники одразу второпають, кудою ми подалися.
Юнак послухався слів розвідника, і той, перекинувши на борт човна дошку, прихоплену з руїн, жестом запросив обох офіцерів усідати. Після цього всі сліди дбайливо затерто, всьому довкола надано попереднього вигляду, і Соколине Око й собі вибрався на вутле берестяне суденце. Гейворд мовчав, поки індіяни, обережно веслуючи, вигнали човна досить далеко від форту, аж під широку й темну тінь, що з гір на сході падала на дзеркальне плесо озера. Тут він запитав:
— Яка потреба була так спішитися з від'їздом, та ще й криючись?
— Якби кров онейди могла забарвити оці чисті води, ви прочитали б з неї відповідь, — одказав розвідник. — Хіба ви вже забули про того зайду повзучого, що його забив Анкес?
— Звісно, ні. Але ж він, здається, був сам один, а мерців нема чого боятись.
— Авжеж, той був сам. Однак індіянин з такого великого плем'я певен, що за його кров ворог заплатить передсмертним криком.
— Але наша присутність, авторитет полковника Манро можуть бути достатньою гарантією проти гніву наших-таки союзників, надто ще коли той нещасний сам у своїй долі винен. Сподіваюся, через таку дрібницю ви анітрохи не змінили нашого курсу.
— Гадаєте, що якби перед тим шельмаком став сам король, то його куля звернула б убік? — не здавався розвідник. — Чом же тоді той славний француз, старший на всю Канаду, не стримав гуронів від різанини, коли слово білого так дуже впливає на індіян?
Відповідь Гейвордову стримав стогін Манро. Перечекавши хвильку з поваги до горя свого старшого друга, майор мовив:
— За цю свою провину маркіз де Монкалм відповість перед богом.
— Отож-бо. Тепер ви маєте слушність, бо слова ваші спираються на віру й справедливість. Одна річ — кинути полк своїх солдатів поміж бранців та оскаженілих індіян, і геть зовсім інша — відмовляти дикуна від ножа й рушниці, раз по раз повторюючи «мій сину». Пі, ні! — провадив далі розвідник, оглядаючись назад на ледь видний за туманом та відстанню форт і сміючись, своїм звичаєм, тихо й щиро. — Хай шукають у воді сліду! Л поки ті гемони розпитають у риб, хто це веслував цього погожого ранку через озеро, ми вже перекинемось на той бік Горікену.