Выбрать главу

— Бачите он те? — спитав він. — Що то за річ, як на вашу думку? І до чого б ви зараз вдалися, полишені тут самі на себе, на свій досвід білого?

— На такій відстані й такого розміру — я не думаю, щоб це був птах. Невже й справді це щось живе?

— Ні, це добрий берестяний човен, і веслують на ньому хитрі й люті мінги. Небо дало мешканцям лісів такий гострий зір, що був би без потреби людям у селищах, де можна собі очі поліпшити за допомогою різних приладів. Та все ж аніяким очам не провидіти всіх тих небезпек, що на нас тепер чигають. Шельмаки вдають, ніби їм лиш вечеря на думці, але тільки посутеніє, порвуться за нами, як пси по здобич. Ми мусимо або їх ошукати, або відмовитись від гонитви за Хитрим Лисом. Ці озера корисні часом, а надто коли дичина сідає на воду, — вів далі розвідник, заклопотано роздивляючись довкіл, — але вони не дають ніякого захистку, хіба що рибам. Бог його зна, як цей край виглядатиме, коли селища його обсядуть. І війна, і полювання втратять свої чари.

— Не барімся, коли нема на те поважної причини!

— Щось не дуже мені подобається он той димок, що в'ється вздовж скелі над човном, — перебив його замислений розвідник. — Ладен присягтися, що не тільки ми його бачимо. Він править за сигнал. Ну, та словами нічого не зараєш. Треба діяти.

У глибокій задумі Соколине Око зійшов із свого спостережного поста на берег. Про свої враження він розповів по-делаварському індіянам, і всі втрьох вони провели коротку, але поважну раду. Потім негайно взялися до діла.

Човна витягли з води і на плечах понесли в ліс, лишаючи по собі чимширші й помітніші сліди. Незабаром дійшли до струмка, перетяли його і трохи далі підбилися під велику голу скелю. Звідси, де слідів, безперечно, не було вже видно, вони повернулись назад до ручаю, — задкуючи і якнайобережніш вступаючи у свої сліди. Річищем потоку зійшли вниз до озера і знов спустили човна на воду. Невисокий виступ берега заслоняв їх од мису, а самий берег укривали буйні кущі, навислі над водою. Користаючи з цього природного прикриття, вони терпляче попливли вперед, аж нарешті розвідник заявив, що вже безпечно б і на берег висісти.

Перепочинок тривав, поки не запали сутінки. Тоді знов подалися в дорогу — захищені темрявою, вони мовчки налягали на весла, простуючи до західного берега. Хоча нерівні обриси гір, до яких вони прямували, Данкен лиш насилу міг розрізнити, проте старий могіканин скерував човна в маленьку затоку з певністю й точністю досвідченого лоцмана.

Човна тут ізнов підняли на плечі, перенесли до лісу і старанно загребли купою хмизу. По цьому кожен узяв свою зброю й торбину, і розвідник заявив Манро та Гейвордові, що він з могіканами готовий рушати далі.

РОЗДІЛ XXI

Пані Форд. Якщо ви тут знайдете чоловіка, хай помре він блошиною смертю.

В. Шекспір, «Віндзорські кумоньки»

Подорожани опинились на межі того краю, що мешканцям Штатів і досі менш відомий за якісь там арабські пустелі чи монгольські степи. Це безплідне й суворе верхоріччя відділяє притоки Шамплену від притоків Гудзону, Могоку й Святого Лаврентія. Відтоді як діється наша історія, заповзятлива людність американська опасала його смугою багатих і квітучих поселень, а проте навіть тепер ніхто, крім мисливця та індіянина, не важиться заглибитись у дикі нетрі цього краю.

А що Соколине Око й могікани, як на те, часто виміряли гори й долини цієї великої незайманщини, то вони й цим разом без жодних обав вільно рушили собі у її глибини, призвичаєні до безлюдства та невигод. Цілі години долали подорожні важку дорогу, то орієнтуючись по зорях, то прямуючи уздовж якого струмка, поки врешті розвідник вирішив отаборитись. Після короткої наради з індіянами вони розпалили вогнище й заходилися лаштуватись на ночівлю.

Узявши приклад із своїх досвідченіших товаришів, Манро й Данкен спали цієї ночі якщо й не зовсім спокійно: то, в усякому разі, без страху. Роса вже випарувалась, сонце розвіяло туман і яскравим промінням освітило ліс, коли вони знов рушили в дорогу.

По кількох милях Соколине Око, що йшов попереду, почав сповільнювати ходу, ступаючи чим далі обережніш. Часто він зупинявся, оглядав дерева, а перетинаючи хоч би й дрібний струмочок, уважав на глибину потоку, його швидкість, колір води. Не звіряючись на самого себе, він раз у раз заклопотано радився із Чингачгуком. Під час однієї з таких нарад Гейворд помітив, що Анкес, хоч уважно прислухається до розмови, сам у ній не бере участі. Данкенові кортіло запитати молодого ватага, чи все гаразд, але спокійна й гідна постава індіянина показала йому, що Анкес — як, власне, і Данкен теж — цілком покладається на розум і розважливість старших товаришів. Нарешті розвідник озвався по-англійському, щиро пояснивши, що вони опинилися в скруті.