— А таки поможе! — врадувано скрикнув Соколине Око. — Шельмаки на хвилину дороги витратили цілі години фальшувань, аби лиш затерти за собою сліди. Що ж, я знаю: вони ладні й увесь день згаяти на таку марницю. Ось ми маємо три пари мокасинів і дві пари маленьких ніг. Ну й дивація, що людська істота може ходити на таких дрібненьких ніжках! Дай-но мені ременя, Анкесе, я зміряю довжину цієї ступні. Боже, таж вона не більша за дитячу, а проте панночки ж височенькі й поставні.
— Тендітні ніжки моїх дочок не витримають цих знегод, — озвався Манро, по-батьківському ніжно вдивляючись у легкі сліди своїх дітей. — Боюся, що знайдемо їх ледь притомними в цій пустелі.
— Цього можна не боятись, — відповів розвідник, звільна хитаючи головою. — їхня хода, як звідси видно, тверда и певна, хоч легка, а крок не широкий. Ось гляньте, п'ята ледве землі торкнулася, а онде темноволоса перестрибнула з кореня на корінь. Ні, ні, запевняю, що жодна з них не збирається непритомніти. Співак — це інша річ, з його сліду виразно знати, що він натрудив собі ногу й почав приставати. Оно він послизнувся, оце ступав широко й накульгував, а осьде знов-таки йшов наче в плетених лижвах. Отож-бо й є, що хто здається на своє горло, ногами не дуже владає.
Маючи ці незаперечні свідчення, бувалий лісовик з такою певністю й точністю визначав істину, немовби в живі очі бачив її народження. Підбадьорені запевненнями розвідника й заспокоєні його ясними й водночас простими доказами, подорожани нашвидкуруч підживились і подалися знов у дорогу.
Розвідник кинув погляд на призахідне сонце і так хутко рушив уперед, що Гейворд і Манро, який тримався досить бадьоро, мусили добре-таки напинатися, щоб не відстати. Простували вони видолинком, уже відомим читачеві, а що гурони тепер не силкувалися приховувати своїх слідів, то переслідники й не барилися дорогою у ваганнях. Одначе не минула ще й година, як Соколине Око помітно сповільнив ходу і, замість дивитися просто себе, почав тривожно розглядатись навколо, наче побоюючись небезпеки. Незабаром він зупинився зовсім і почекав на товаришів.
— Я нюхом чую гуронів, — мовив він до могікан. — Онде поза верхів'ям тих дерев видніє чисте небо. Ми заблизько підійшли до їхнього табору. Сагаморе, ти підеш праворуч, попід горою, а Анкес піде вздовж струмка ліворуч. Я ж подамся слідом. Коли б що сталося, гасло — тричі каркнути по-воронячому. Я бачив одного з цих птахів за всохлим дубом — це також свідчить, що ми біля табору.
Індіяни мовчки розійшлися кожен у свій бік, а Соколине Око з двома офіцерами обережно рушили далі вперед. Гейворд невдовзі підійшов ближче до розвідника, ревно бажаючи чимшвидше завважити ворога, переслідуваного з такими зусиллями та завзяттям. Розвідник сказав йому скрастися на узлісся, де як звичайно росли густі чагарі, і зачекати там, доки він приглянеться до деяких підозрілих ознак по сусідству. Данкен так і зробив і незабаром опинився на місці, звідки йому відкрилася вкрай незвичайна картина.
На площі в багато акрів дерева було повалено, і лагідне світло літнього вечора падало на галявину, утворюючи прегарний контраст із сутінковими тонами лісу. Неподалік від Данкена потік розпливався в озерце, що покривало більшу частину низовини між горами. З басейну цього вода витікала водоспадом так рівномірно й тихо, що здавалось, наче це творіння рук людських, а не природи. Із сотню глиняних хижок стояло в березі, а декотрі то й з води виставали, мовби повіддю залляті. Їхні округлі дахи, які добре боронили від негоди, посвідчували, що в спорудження цих глинянок вкладено більше старанності й завбачливості, ніж прийнято в тубільців навіть щодо сталих їхніх осель, вже не кажучи про тимчасові, на разі ловів чи війни. Одне слово, ціле селище або містечко, хоч як його там назвати, було побудоване куди правильніш і охайніш, аніж білий чекав би від індіян. Але селище виглядало покинутим — принаймні Данкен так думав кілька хвилин. Нарешті йому видалось, що до нього рачки зближаються людські постаті, тягнучи за собою якесь важке і, либонь, грізне знаряддя. Цю мить декілька темних на вигляд голів вигулькнуло з жител і вся галява немов зароїлася дивними істотами; одначе вони так хутко шмигали від криївки до криївки, що годі було розглянути, які вони і що роблять. Занепокоєний цими підозрілими й незрозумілими рухами, Гейворд уже був хотів каркнути з-вороняча на знак тривоги, коли це його увагу привернув шурхіт листя недалеко.
Юнак здригнувся і несамохіть відступив кілька кроків, побачивши ярдів за сто якогось індіянина. Але враз же Данкен опанував себе і замість дати сигнал, що міг би стати фатальним для нього самого, завмер без руху й почав пильно стежити за поведінкою незнайомця.