– Ти вважаєш, що... – Вебер на мить завагався. – Думаєш, вони випустять бестію?
– Тепер це точно. Натемно. Маю надію, щоб власне цього вони не зробили.
Настала тиша. Барський відчував спрагу, але він не хотів переривати розмову, кличучи офіціанта.
– Зверніть увагу, що вони нестримані. Спочатку вони хотіли вбити Вуйчицького, щоб позбутися свідка. Зарано.
– Він хотів виїхати за кордон.
– Під їхнім контролем. Але це не важливо. Потім вбили мене. Зарано. Вони роблять усе на крок вперед. Коли починається паніка, вони роблять істеричні рухи. Просто, щоб щось зробити. Будь–що, негайно, не дивлячись на те, що вони самі від цього програють. Це не західні фільми, де служби роблять кроки, передбачаючи пересування на кілька років наперед.
Вебер раптом усміхнувся.
– В цьому я згоден.
– Отож. А зараз, як видно, уних істерика.
Священик кивнув.
– Що ти хочеш від мене?
– Або у вас є адреса, де тримають бестію, або ви можете про це дізнатися.
Вебер тільки замахав руками.
– Церква в такі справи не втручається. Церква не бере участі в діяльності, яка неодмінно призведе до чиєїсь смерті.
– А якщо вони випустять бестію, скільки людей загине? Може, це буде повна катастрофа?
– А може нічого і не буде? – заперечив Вебер. – – Адже це технологія шести десятих років. Сьогодні все це може виявитися не дуже серйозним захворюванням.
Барський не міг зрозуміти. Це означало, що він нічого не міг прочитати з обличчя ксьондза. І не тому, що воно було позбавленим емоцій. Навпаки, обличчя Вебера виражало емоції, може, не по–школярськи, але чітко. Проте назвати їх було неможливо. Наче він думав про щось інше.
– Слухай, – сказав він через деякий час. – Недостатньо все життя бути хорошою людиною. Іноді доводиться ставати на бік зла. Питання лише в тому, якого саме.
Священик закусив губу.
– Ви мене трохи неправильно розумієте. Ми почали співпрацювати з поліцією, маючи тінь знання відносно того, що буде. Ми хотіли запобігти злу. Хоча б трохи йому протиставити.
– Але це погано закінчилося. – Барський прохолодно оцінював факти і не дозволив Веберу ходити манівцями.
– Тому що людина не повинна брати на себе роль Бога.
– Але я не беру на себе роль Бога, – прогарчав Барський. – Просто керуюся звичним селянським глуздом.
– Так будеш Богом із селянським глуздом, – насмішкувато сказав Вебер. – Не знаю, чи це гарне рішення.
– Так... Ну, це важко. Чи хочете ви брати участь у цьому чи ні, вирішуйте самі. У будь–якому разі військові не відступляться. Ті теж, і бестія побачить світ.
– Я не можу розкрити...
– Мені байдуже, як ви отримали або отримаєте цю інформацію, – перебив його Барський. – Моя пропозиція така. Треба дуже ретельно продумати, чим можна займатися, а чим заборонено. Які таємниці чи клятви вам дозволено порушити і з якою метою? І прийміть рішення.
– І як ця пропозиція звучить? – відрізав Вебер.
– У мене є список агентів четвертого відділу у Вісімці. Список двадцятирічної давнини, тому може бути застарілим. Але Четвірка не вела жодної політичної діяльності в останні десятиліття. Тому сумнівно, що вони могли завербувати когось нового. Отже, ім’я вашого зрадника, ймовірно, є в цьому списку. Про ймовірність судіть самі.
Ксьондз дивився на пожовклий папір такими жадібними очима, що стало ясно: оцінка цінності інформації була, безперечно, зроблена вже давно.
– Натомість, ти покажеш мені, де ховається бестія. – широко посміхнувся Барський.
– Завтра Юстина та Еля обміняються картками, опівдні, біля першого зі сторони міста гуртожитку на вулиці Віттіга. Все ясно?
Вебер лише кивнув.
Гуртожитки на вулиці Віттіга були ідеальним місцем, щоб сховатися. Через присутність багатьох студентів з усього світу навіть колір шкіри Потоцької не був тут нічим дивним. І отримати кімнату – це як два пальці. Студенти спеціалізувалися на вирішенні різних справ за гроші. Тут були доступні практично всі види послуг. І в колоритному оточенні чужинець миттєво змішувався з натовпом, навіть якщо він, як Барський, трохи виділявся віком.
Якщо не звертати увагу на декілька вечірок у кімнатах на одному з ними поверсі, вони обоє спали цієї ночі досить міцно. Організми, здавалося, регулювали себе відповідно, в залежності від надмірного стресу та нервів. Вранці сніданок, секс і єдине відхилення від рутини: вони лежать в обіймах, не кажучи ні слова, довше, ніж зазвичай.
О дванадцятій Потоцька взяла пожовклу картку зі списком агентів і спустилася вниз. Їй не довелося довго чекати. Вона повернулася буквально через дві хвилини.
– І що?
Еля показала Марчіну картку в руці.