– І що ж пам'ятає той пацієнт? – спитала вона.
– О, то вже з медичної точки зору не є суттєвим. В мене майже не було часу останніми днями, нам, власне, встановлювали нову систему опалення, ну, ви ж самі розумієте, як це воно…
В головах у поліцейських спалахнули попереджувальні вогні. Нова опалювальна система на об'єкті, призначеному на продаж?! Хто ж би інвестував, не знаючи планів майбутнього власника? Для чого щось замінювати і збільшувати власні кошти? Обидва знов обмінялися поглядами.
– А чи не вип'єте чогось міцнішого? – несподівано спитав завідуючий. – У вас же є водій.
– Ви знаєте, я з задоволенням, – посміхнувся Майхржак, – але ж моя начальниця хотіла б сфотографувати декілька будинків.
– А–а, щоб оцінити, що треба буде відремонтувати? – здогадався завідувач. – Зараз надам якогось провідника.
– Це буде зайвий клопіт, дякую, – Потоцька підняла руки у виразному жесті. – Я вважаю за краще фотографувати самій. Якщо ви дозволите…
– Та звичайно… – На столі з'явилася два дуже великі келишки та пляшка коньяку. – Якби там що, прошу мене покликати.
От же спритник. Потоцька, виходячи з кабінету, послала Майхржакові злий погляд. Він за коньячком спокійно витягне всю інформацію, а їй доведеться відвалити всю чорну роботу. Боже, але ж вона уявлення не мала про жодні системи опалення.
Парафіяльні книги завше писані від руки. Могло б здаватися, що це ще один анахронізм Костелу, пам'ятник консерватизму, який просто неможливо реформувати, бо ж комп'ютер нічим вірі зашкодити не може. Роздруківка чи літери на екрані є розбірливими, завжди такі ж самі, вони не примушують читача сліпнути та читати по складах чийсь нерозбірливий та дивний почерк. Ксьондз Вебер з усією певністю не належав до закорузлих церковних консерваторів, але ж він вмів оцінити почерк. Проблема тут була лише одна. Мертві літери на екрані ніяким чином не віддзеркалювали настрою та стану духа, в якому якийсь священик вів свої нотатки. Одне діло слова на бездушному екрані: "Сьогодні вранці вмер Ян Ковальський", але ж зовсім іншим буде те ж речення, увіковічене рукою, що тремтить в неочікуваному болю чи досаді. Таку інформацію ніякий комп'ютер передати не здатен.
– Сестро… – Вебер відклав ксерокопії парафіяльних книг, які вивчав з самого ранку. Він ніколи не замовляв оригіналів і ще знав, що не має сенсу користуватися звиклими копіями. Вони могли бути зроблені кимось іншим, і вже напевно, в інший час і в іншому настрої.
– Вип'ємо кави?
Кавова машина давно вже була готовою. Досить було торкнутися відповідної кнопки. Сестра Юстина усілася в кріслі за малим столиком, поряд з ксьондзом. Той не звернув на це уваги. Звичаї, які панували у Вісімці, значно відрізнялися від тих, що, як правило, панували в Костелі.
– Знову стануть забивати людей? – тихо спитала вона.
Вебер кивнув.
– Так, як у вісімдесят дев'ятому?
– Вважаю, що це є значно гіршим.
Сестра не налякалася, не видала з себе ніякого театрального "Ох!", ні "О мій Боже!", не стала закривати рота… Її рука нітрохи не задрижала, коли з байдужим обличчям вона наливала каву до маленьких чашечок.
– А… – завагалася вона на секунду, але ж не через нервування.
– А "бестію" випустять?
Священик сумно подивився на жінку.
– Нехай нас Господь боронить навіть перед такими думками, сестро. Нехай нас боронить…
Та розставила на столику блюдця з тістечками. Взяла одне і вільно кусала, запиваючи кавою. Тиша нестерпно тягнулася.
– Чим є "бестія"? – нарешті відважилася спитати монахиня.
Вебер струсив з себе понуре замислення. Йому видавалося, що затишне приміщення Вісімки з його запахом кави несподівано змінилося на середньовічні каземати, з їх запахами гнилизни та болю, наповнені криками тортурованих, скрипом ланцюгів та шепотом екзорцистів, які повторювали молитви. На питання він не відповів. По–перше, він і сам не знав всього, а по–друге, та відповідь в світі комп'ютерів, глобальної комунікації та сприяння злу, не мусила б бути правильно зрозумілою. Нехай краще залишиться таємницею. Нехай вона буде невиявленою. Так було б точно краще для всіх.
– Вдарить днями…
Вебер торкнувся пальцями ксерокопій парафіяльних книг. – Знову заб'є багато невинних людей.
– Святий отець дізнався таємниці сповіді? – тихо спитала монахиня.
– Ні. Але ж від вікарія знаю, хто прийшов на сповідь, і з зовсім непов'язаних зі справою нотаток здогадуюся, в якому стані духа був потім парафіяльний священик з однієї місцевості в Карконошах.
– І цього достатньо?
Рухом голови ксьондз заперечив.