— Що ти маєш на увазі?
І побачила, радше відчула якийсь невловимий рух, ніби поза сірими очима його пробігла хмарка.
— Шановна колего, я просто, як ти завжди наголошуєш, технар, і тому намагаюся маленькі деталі складати докупи, а потім із них робити великі висновки.
І він почав переповідати мені найсвіжіші плітки про свого колегу, що був у нашій конторі притчею во язицех, — і про те, як той грів у мікрохвильовій каву, аж доки не стався вибух; і про те, як одного ранку після його нічного чергування на станції не працював жоден комп’ютер: уночі він занудьгував і запустив на комп’ютері гру — не тягне, бо мало пам’яті, він розібрав усі машини співробітників, щоб додати пам’яті у власну; і про те, як його депортували з Голландії за п’яну бійку — депортували прямим рейсом — літаком — із Амстердама, а він за чотири дні повернувся поїздом із Праги…
Ми сиділи на лаві в тихому весняному парку; навколо жінки з візочками, бабці з онуками, а мене не полишало відчуття чи то тривоги, чи то небезпеки. Щось мене не пускало, не дозволяло заспокоїтися. Щось у моєму супутнику.
— На ось тобі ще касету, — й Андрій уклав мені в долоню пластмасову коробку. Я полізла в сумку, щоб заховати її. Шкіряний хвостик на змійці, за який зручно було тягнути, давно загубився; незграбним рухом я смикнула змійку, рука відскочила — і вдарилася у щось тверде, металеве, через тканину. Тобто через Андріїв піджак. Я схопилася:
— Що там у тебе? — і, не дочекавшись відповіді, розхристала вилоги піджака. На мент блиснув темно-сірий метал, й Андрій миттєво вп’явся в моє зап’ястя тонкими пальцями.
Повітря ніби застигло, і зникли звуки вулиці. Ватяна тиша огорнула свідомість. У плутаному клубку в голові губилися всі закінчені речення. І я знала, що нічого тепер у нього не спитаю: це Оленка навчила мене бути такою. Вміти сказати «вибач», коли не винна, вміти не спитати про те, про що дізнатися кортить найбільше.
— Котра година? — мов крізь товщу води, долинув старечий голос. Очі автоматично ковзнули по годиннику на руці.
— За п’ять друга, — почулася Андрієва відповідь.
Ми одночасно злетіли з лавки: тільки не спізнитися на роботу!
…Оленчин наречений зустрів мене на прохідній, не в змозі втримати в собі новину: вона зафонтанувала з нього, тільки-но він побачив мене. З його уривчастої, непослідовної розповіді, дивної як на його рахманну вдачу, я дізналася, що в службі «09» домашній телефон директора «Абрикоса» не значився; в міліції власна база, частіше оновлюється, тож він вициганив-таки в Ольжича адресу й потрібний номер. Матвій меланхолійно набрав його — лінія виявилася зайнятою.
Мушу роз’яснити, що дзвонив Матвій із нашої контори, а оскільки контора напряму пов’язана з телефонами, то з ними тут можуть коїтися надзвичайні речі. Цього разу, схибивши з першої спроби, Матвій не менш меланхолійно поставив апарат на автододзвін — і переключився на свої безпосередні обов’язки. Хвилин десять телефон час від часу вмикався, натрапляв на зайняту лінію та й вимикався собі. Потім йому, певно, набридло, і він вирішив розважитись. Увімкнувсь — і з розгону вклинився в чужу розмову.
«…я не їду».
«А хто поїде, як не ти?»
Двоє чоловічих голосів, нічого характерного — ні акценту, ні тембру. Один, може, і схожий на голос Зиновія Самійловича.
«Андрій поїде. Готуй папери на нього».
«Ні, це не варіант. Він не в курсі, і не раджу його втаємничувати».
«Це саме той варіант, що нам треба. Наш парубок часто ганяє по закордонах. На будь-які офіційні органи справляє позитивне враження… ги-ги… Міг би через митницю статую Батьківщини-матері провезти як маленький сувенірчик».
«А як відмовиться?»
«Не відмовиться. Робота є робота, і гроші є гроші. По-друге, йому все одно треба їхати. Юрґен підганяє. І їхати треба джипом, чи ти забув?»
«М-м-м… Але я до ваших справ не лізу — у мене інститут чистий…»
«Все. Побалакаємо ввечері. Бувай».
«А може… Я щось не дуже йому вірю. Ну, потім. Бувай».
Коли Матвій, у півтемряві улюбленого куточка під сходами, навіть зберігаючи деякі подробиці, переповідав мені розмову, на імені «Андрій» я ледь не захлинулася чаєм і закашлялась. На слові джип довелося притулитись до стіни. Але ж фраза, фраза: «Він не в курсі», — що вона може означати?
Єдине, чого я так і не змогла від Матвія добитися, — що б він сказав, якби додзвонився.
Детективний жанр вимагає дотримання певних правил. Ольжич, якщо і накопав чогось своїми каналами, з нами не ділився, хоч як ми його не мордували ледве не щодня, тож, замість їхати додому після роботи, вечірні години ми з Матвієм збавляли біля гаража (цей об’єкт собі обрала я, і мотиви мої навряд чи кому видадуться незрозумілими) та квартири директора «Абрикоса». Гараж особливою популярністю не користувавсь, а от Матвій уже мав довжелезний перелік і мешканців під’їзду, яких почав упізнавати з виду, і різноманітних гостей. До Зиновія Самійловича, як він дізнався, вчащало троє: приземкуватий, опецькуватий чоловік років п’ятдесятьох, засмаглий охоронець із бандитською пикою та золотим зубом і — не повірите — Силоненко, заступник мого начальника.