Звук, що пролунав, збудив зі сну, певно, всі покоління покійників від одинадцятого сторіччя, якщо ті справді лежали в печерах. Опинившись раптово в темряві, я ніяк не могла второпати, де вихід. Я позадкувала, наштовхнулася на Матвія, він теж позадкував, наступив на уламок колишнього ліхтаря, поточився, потяг мене за собою — і ми гармонійно вписались у картину загальної руйнації. Останніми на кам’яну долівку брязнули Матвієві окуляри.
Дужі парубки під орудою смаглявого золотозубого охоронця поставили нас на ноги і повели похмурим коридором кудись у нутро лабіринту. Клацнув замок, гримнули ґрати.
— Сюди, — мовив хтось німецькою із темряви.
Опинитись у відьомській землі в підземному лабіринті за ґратами — занадто казково. Хто в таке повірить? Навіть зараз, сидячи тут, на твердій і холодній як шляк долівці, я чомусь розмислюю, що вогкий льох придався би більше, а ще ліпше опівнічна церква, де над мертвою сотниківною читає молитви філософ Хома Брут, окресливши коло, через яке бісам не ступити. Людина з довгим тонким носом підглядає у високе вікно, і блищать очі хворобливим вогнем, і здіймається рука, щоб покласти хрест, але зависає в повітрі…
Нас ніхто не збирався стерегти. Нас просто замкнули у кам’яному мішку, який дуже нагадував фамільний гробівець Тисовських. Щоправда, зсередини я його жодного разу не бачила, але чомусь саме таким уявляла. Матвія обшукали ретельно, а мене не дуже: навіть не спокусилися на ключі від машини, що лежали в кишені джинсів. Сумку мою парубки витрусили потойбіч ґрат, і хоча дотягнутися до неї ми не могли, але ж майно лишилося цілим. Паспорти і права Матвій завбачливо сховав під сидіння машини.
Сумки було шкода: саме туди Матвій запхав подарунок з останнього дня народження — великий мисливський ніж. Святкували день народження всією конторою, після Йордану, коли мороз, що був змінився недовгою відлигою, повернувся й учепився в місто гострими зубами…
Розділ сьомий
ЗАБУТИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Перші тижні по Йордану були у нашій конторі часом, коли, відгулявши новорічні свята, нарешті всі починали працювати на повну силу. Роботу, здавалося, не переробити до наступних свят. У п’ятницю, в передостанній день місяця, коли я майже розгребла завали паперів, передусім вирішила заповнити табель, бо це робота найлегша: механічна. Правду кажучи, й переклади наказів я вже давно навчилася виконувати механічно, не підключаючи до справи мозок, але табель треба скласти зараз, доки заступник начальника не втік з обіду, бо начальник утік іще зранку.
— Вірусю, — обережно спитала я, щоб ніхто інший не почув, бо за бозна яким неписаним правилом я мала таку інформацію тримати в голові або відмічати в календарі,— а тобі за цей місяць ніхто лікарняного не здавав?
— Непийпиво здавала.
— А на які дні?
Віруся все чудово зрозуміла. Вона саме порпалась у кадровій базі даних, тож витягла потрібну інформацію за кілька секунд. Вісімки за повноцінні години роботи в моєму табелі місцями перетворилися на охайні літери «л».
— Зачекай, — пригадала я, — а її ще два дні не було, правда?
Питання своє я вимовила занадто голосно, тож Віруся принишкла за комп’ютером, не підводячи голови. Непийпиво ж натомість відірвалася від монітора і швидко підійшла до мого столу.
— Ти табель заповнюєш? — поцікавилася вона, роздивляючись букви «л» на екрані.— Ти мені за двадцять перше і двадцять друге поставила вісім годин? — і вона провела пальцем по екрану.
Я звела очі.
— Мене Силоненко відпускав, — мовила Непийпиво. — Він у курсі.
І вона поважно пішла до столу.
Тут мені пригадалося, що Світлана на позаминулому тижні теж кілька разів не виходила на роботу. Я під’їхала на кріслі до Світланиного столу.
— Ти скільки днів цього місяця прогуляла? — суворо запитала я.
— Тільки два, коли Ларс відвозив мене в лікарню, але не відмічай їх у табелі, бо я з начальником домовилася.
— Добре, повіримо тобі на слові.
Віддрукувавши табель, я підписала його сама, помилувалася на бездоганність виконання і підсунула на підпис Силоненку.
Силоненко, заступник начальника відділу кадрів, — ставний, високий, з сивиною в чубі й козацькими вусами — як такий не викличе довіру? — відповідав за соціальний захист співробітників нашої контори, в тому числі й за житло. Номінально він розподіляв безвідсоткові позики на квартири, які подеколи хтось отримував, і тішився своєю необмеженою владою над долями людей. Часом тішився, часом користувався. З Силоненком я намагалася не перетинатися — роботи спільної ми не вели, а горілку пити в нашому відділі після роботи я не лишалася. Сьогодні я спокійно й вдоволено клацала мишкою комп’ютера, коли Силоненко кинув мені на стіл непідписаний табель зі знаками питання проти клітинок, де Світлані було зараховано вісім годин повноцінної роботи.