Треба було це передбачити!.. Коли попередній віце-президент, що йому підпорядковувалося моє начальство, відчалив із нашої контори на білому пароплаві в напрямку Індії, щоб розвивати телефонний бізнес там, на його місце прислали нового, теж голландця, який причарував половину жінок у нашій конторі, а серед них і Світлану. Світлана, зі свого боку, не звикла ніким милуватися на віддалі, тож не минуло й півроку, як роман між нею і віце-президентом із королівським іменем Ларс почав збурювати хвилі в нашому конторському болоті.
Якби вони просто крутили роман, пристрасті, гадаю, досить скоро вляглися б, та Ларс вирішив, що варто кинути свої молоді нерозтрачені сили на боротьбу з корупцією, яка панувала у переважній більшості відділів нашої контори, а найперше — в кадрах. Тут війна перейшла на якісно новий рівень.
Силоненко зненавидів нового віце-президента люто. Сторожко озираючись, він піднімався на третій поверх нашої контори і вужем заповзав до кабінету президента — давнього свого знайомця ще з міністерства. Пригладивши сивого козацього чуба, він брав із руки секретарки горнятко кави і пошепки зронював, що Ларс — шпигун капіталізму, який використовує своїх підлеглих для отримання надсекретної інформації. Маячня? Але факт: одного дня президент викликав мене до кабінету на третьому поверсі й запитав, які стосунки пов’язують мене зі Світланою і Ларсом.
«Світлану я знаю багато років», — відповіла я здивовано.
«А які стосунки пов’язують Ларса і Світлану?»
«Либонь, це краще запитати в неї самої».
«Я президент, я маю знати все, що відбувається в конторі. Ви ж розумієте, вам тут іще працювати…»
В очах мені спалахнули мільйони червоних леліток.
«Я можу бути вільна?»
Зараз, задушивши в собі образу, я підійшла до Силоненкового столу і поклала на нього табель.
— Юлію Валентиновичу, вибачте, але чому ви поставили тут знаки питання?
У Силоненка смикнулися губи, а тоді він одповів:
— Ці два дні Світлани не було на роботі.
— Наскільки мені відомо, в перший день її не було тільки з обіду, але начальник сам відпустив її до лікарні. І на другий день також.
— Я нічого не знаю. Якщо начальник її відпустив, то хай він табель і підписує.
— Юлію Валентиновичу, але ж ви розумієте, що начальника нема, а в понеділок табель здавати буде пізно.
— Мене це не обходить.
Обличчя моє пашіло. Ховаючись за монітором, Непийпиво з цікавістю спостерігала за нами. Мені урвався терпець.
— А кому ще мені поставити прогули? — не втрималась я, мимохіть метнувши у неї погляд.
Силоненко вибухнув:
— Ви, — він раптово перейшов на «ви», хоча за старою радянською звичкою раніше й не зважав на такі дрібниці,— ви намагаєтеся вигородити Світлану, бо вас пов’язують незрозумілі стосунки з віце-президентом. Між іншим, президент зацікавився, чому комерційна інформація раптом стає відомою за межами нашого відділу. Служба безпеки уже з’ясовує…
Крізь сльози, що підступно накочувалися на очі, я, борючись із власним голосом, прохрипіла:
— Тож це ви, ви?.. Минулого тижня… Коли президент викликав мене… Вербував…
Силоненко зблід.
— На вашому місці я би поменше бовкав, хто кого куди викликав!..
Але я вже не слухала. Я зірвалася на крик.
— Ви не смієте безпідставно мене звинувачувати! Я вимагаю, щоб ви забрали свої слова назад!
Силоненко пробурмотів щось нерозбірливе. Не знаю, чи було в кімнаті тихо, чи стояв галас. Звуки вимкнулись, і лишилося тільки світло під стелею, і за шибками чорні стовбури дерев, а зимове небо — вище, вище, там, куди не сягали вікна першого поверху…
— Я вимагаю, щоб ви забрали свої слова назад!