На кам’яній долівці підземелля лежав Андрій Голод. Отой намарений Андрій Голод у важких черевиках із мого недавнього видива… У надії прогнати галюцинацію ще раз, я мимохіть махнула рукою. Андрій не ворухнувся. Я зачудовано глипала на нього, такого знайомого, — і могла заприсягтися (не зійти мені з цього місця!), що це не він. Щось у ньому було невловимо чуже…
— Що скажеш? — нарешті запитально зиркнув на мене Матвій.
— Відчепися.
Він криво всміхнувся й обережно почав перевіряти кишені непритомного. Той ледь заворушився.
— Матвію, лишися його, — перелякалась я. — Ходім! Він ось-ось отямиться…
— Один момент.
Він підняв ключі, які випали з руки Андрія-не-Андрія, і замкнув ґрати в похмурій печері. Потім кинув ключі на підлогу десь у метрі від ґрат. Я не могла відвести очей від світлого пасма волосся, що, спітніле, навскоси прилипло до лоба того, хто зараз так тихо, так страшно тихо лежав на кам’яній долівці печери. Хто він? Чому був у масці? Це не може бути Андрій Голод! І картата сорочка… Андрій зроду не вдягав картатих сорочок!
Оленчин наречений повісив мені сумку на плече й підштовхнув до виходу. Я зробила кілька кроків, досі не відриваючи погляду від білявого пасма. Матвій сильніше шарпнув мене:
— Переставляй ноги!
Ми потихеньку почали вибиратися з в’язниці — туди, де ясне сонце, де нас чекають, де квіте ясний день, а завтра прийде новий день, і позавтра, і ще позавтра.
…Марина не встигла стривожитися за нас: удома вона з’явилася за п’ять хвилин до нашого приходу. Матвій миттєво щез за дверима лазнички, і звідти долинув плюскіт води. Марина витягала один по одному конспекти з сумки. Диво дивне, скільки могло влізти книжок і зошитів у її зовсім для того не призначену сумку! На письмовому столі виріс спершу один стос, тоді другий, і мені здалося, що зараз виросте й третій. Нарешті вона обернулася до мене.
— Ану, Крихітко, кажи, що ви з собою їсти принесли? — фальшиво-скандальним голосом запитала вона.
— А треба було? Невже з вечері геть нічого не лишилося?
— З вами тут лишиться! Приїздять тут, усе виїдають…
— То виганяй нас.
— Вас виженеш! Легше самій утекти! — Марина відчинила вхідні двері. Навпроти її домівки цілодобово працювала продуктова крамничка. — Ні хвилини спокою, — буркотіла вона, ступаючи за поріг. — Сили нема!
Двері грюкнули. Матвій, що вийшов із лазнички з мокрою головою й у чистій футболці, поліз у рюкзак у надії відшукати запасні окуляри.
— Тут нема, і тут нема, — бурмотів він сам до себе. — А де ж вони є?
Двері ще раз грюкнули. Марина зайшла до помешкання, і руки її відтягували якісь дуже привабливі клунки. На кухні, поки я різала ковбасу (милу моїй зголоднілій душі), Марина — черговий овочевий салат, а Матвій — буханець білого хліба (кожному своє), моя товаришка слухала розповідь про таємний бандитський схрон.
— Budavari Labirintus? — уточнила вона на згадку про підземні печери. — Ото повели нас якось подивитися. Нічого там цікавого.
— Як кому.
Марина дорізала салат і заправила майонезом. Ми сіли вечеряти.
— Крихітко, — заговорила вона з повним ротом, — якщо твоя інтуїція тебе не обманює і той Андрій — дійсно не Андрій, то наш Андрій — справжній Андрій — і досі на джипі і десь поїхав…
— О Боже, — стиха простогнав Матвій.
— А чим той Андрій відрізнявся він нашого Андрія? — між тим вела Марина. — Як ти певна, що то не він?
— Хіба я певна? Але він німецькою мовою розмовляв…
Марина ледь не захлинулася сміхом; закинувши голову, вона довго й голосно реготала. Я одразу ж зірвалася на крик:
— Не знаю, у мене відчуття таке! Він не такий!
— А який?
— Інший! Як я можу пояснити який? Чужий! І голос інший, і постава! Хіба б я голосу шановного колеги не впізнала?
Марина від’їхала від мене на стільці, щоб роздивитися зусібіч. Я поволі схрестила на грудях руки й насупилася.
— Хороша моя, не дивись на мене, як Ленін на буржуазію, — попросила товаришка.
Матвій витягнув цигарку, та не схотів курити в кімнаті. Намацавши глиняну попільничку, де під стінкою присів маленький дивакуватий чоловічок із босими ногами, притрушеними попелом, він збирався рушити на балкон. Марина вхопила попільничку й погладила чорні пальчики босого чоловічка.
— Курять і курять! — миттю заголосила вона. — Бачиш, що вже наробили! Усі ніжки біднесенькому пообпалювали!
Матвій лагідно, але твердо відібрав у неї попільничку і зник на балконі. Умить забувши про знедоленого глиняного чоловічка, Марина повернулася до мене: