У відповідь на жартівливе питання вираз обличчя в моєї товаришки відразу зробився холодний і суворий.
— Тобі важко було книжку забрати?
— Забрати було неважко, важко було сувору методистку вмовити…
— Віддала ж, — ліниво мовила Оленка, — покомизилася трохи й віддала.
— Еге ж. Тільки я не второпаю, нащо було мені мучитися, якщо ти все одно в універ ходила.
— Звідки ти це взяла?
— Начальник твій сказав, — мовила я. — Я тебе шукала, дзвонила тобі, він узяв слухавку, каже: в університеті…
І тут мене нарешті осяяло.
— Збрехала начальникові? Та куди ж ти ходила насправді?
— Не пам’ятаю… — знизала плечима Оленка. До столика вже прямувала Ніна. — Ну, замовила? — обернулася до неї Оленка, змінюючи тему.
— Замовила. Коли що не так — претензії не приймаються.
Не встигла Ніна всістися за столик, уже не на гойдалку, окуповану нами двома — нема місця для третього! — а навпроти, на м’який стілець, як офіціант підскочив із тацею і почав виставляти на стіл каву, чашку з окропом для мене, а на тарілочці — пакетик чаю, нарізаний лимон, цукор.
— А торт? — ображено мовила Ніна.
— За хвилину буде, — офіціант виклав на стіл серветки й виделки для торта. І дійсно: за хвилину я вже встромила гострі зубці простої виделки в пухку білу масу — самі збиті вершки, ледь закріплені желатином, — з якої де-не-де стирчали шматки ананаса.
— Божественно, — простогнала я. — Чому порції такі малі?
— Щоб ти випадково не розтовстіла.
— Мені це не загрожує… Хіба, може, тобі?..
— Ах ти!..
Оленка, зробивши страшні очі, облизала чайну ложку і стукнула мене нею по лобі.
— Ой! — скрикнула замість мене Ніна. — Ти чого?
— А того! — з гідністю відповіла Оленка.
За вікнами сипонуло іскрами снігу — сніжинками дрібними, не лапатими, що аж світилися, пролітаючи повз вуличний ліхтар. Над головами в нас, десь угорі, під самим скляним склепінням, заспівала Селін Діон, і раптом очі відвідувачів кафе затягло серпанком замріяності та смутку, і сповільнилися рухи, і стишилися голоси. Я сьорбала залишки вже вихололого чаю, затримуючи їх у роті, чомусь збентежена голосом Селін Діон так само, як і всі. Торт розтанув, зник, не лишилося навіть сліду на тарілці. У Ніни вигляд був голодний і нещасний, наче у вуличного пса коло м’ясного павільйону.
— Ще по шматочку? — проскиглила вона.
— Не подужаєш, — мовила Оленка. — А як подужаєш, з унітазом побіжиш обійматися.
— Грубіянка ти! — відвернулася від неї Ніна.
Ми почали помалу збиратися додому, бо завтра — робота, бо сьогодні — навіть під спів Селін Діон — не позбутися відчуття нереальності і цього кафе у центрі міста, і вершкового торта, і недовгого снігу за вікном, і нежданого свята, яке захопило нас на мить, закрутило, а потім втече так само несподівано, як і прийшло.
Уже в метро, в переповненому вагоні, де сусідили тонкі парфуми з алкогольними випарами, мені пригадалася незакінчена наша розмова з Оленкою. Я глянула на товаришку критично, оцінюючи її настрій, і видно було, що їй насправді щось муляє, бо Оленка, загалом неговірка, сьогодні була ще мовчазнішою, якщо таке взагалі можливе.
— Оленчик, що тобі не так? Де це ти сьогодні ходила?
— Де ходила, де ходила… — передражнила вона. — Ждуть на мене, відчуваю, великі неприємності…
— Що сталося?!
Подруга махнула рукою, висмикнувши її з кишені дублянки, і вслід за цим рухом з кишені вилетів папірець. Я підхопила його на льоту.
— Не губи речей! — простягнула я аркуш Оленці. Папірець був шматком автомобільної карти з кількома позначками синім фломастером. — А що це?
— А, карта. Ми з Матвієм в Альпи збираємося.
— Машиною? — здивувалась я.