— Хлопці,— нарешті гукнув один із них до веселих товаришів, які давно вже взялися до улюбленої справи — ділилися оповідками про свого божевільного колегу, який щораз влипав у надзвичайні пригоди. Сьогодні він відсиплявся після нічного чергування, тож якраз трапилася чудова нагода перемити йому кісточки. — Хлопці! Хто зараз у системі?
Колеги знехотя повернулися до нашого гурту, дехто підійшов ближче.
— Що там у тебе?
— Здається, з випивкою на роботі час зав’язувати… — промимрив інженер. — Тут хтось заліз у комп’ютер, копіює і стирає файли…
— Що ти верзеш!
— Сам поглянь!
За мить коло нас згуртувалися всі присутні в кімнаті, навіть директор Закарпатської філії, який уже насилу тримався на ногах, теж намагався щось там роздивитися на моніторі. Збуджені ж інженери видирали один в одного мишку, розгортали і згортали вікна на екрані, чубилися й лаялися.
— Ти це бачив? — кричав один. — Із «Моїх документів» зникла папка «Звітність»!
— Ой, глядіть! Ще одна папка щезла — «Угоди»!
— А з системних файлів нічого не зникає?
— Ні. Дивина, та й годі!
— А з інформації по станції щось пропало?
— Ні, нічого! Чорт, не розумію! Не розумію! Крадуть не комерційні таємниці, а всілякий мотлох!
— Гляди, ще цікавіше! Тепер переписують весь поштовий архів! Усе листування і всі контакти! Їх теж стиратимуть?
— А наш гість хутко працює! З такими темпами він і до комерційних таємниць невзабарі дійде…
— Ану, зайди в контрольну панель! Звідки наш гість? Запиши ай-пі!
Один із тямковитих інженерів довго длубався в програмах комп’ютера, аж нарешті видав на екран багатозначне число ай-пі — себто так званий «internet protocol», мережеве місцеперебування невідомого зловмисника, який просто у нас на очах здійснював несанкціонований доступ до сучасної телефонної станції.
— Заходь на сайт, шукай, за якою адресою встановлений комп’ютер із цим ай-пі!
З величезним подивом я виявила, що анонімність в інтернеті — досить умовна річ. Навіть кмітливий ламер, поминаючи вже меткого хакера, легко знайде будь-який комп’ютер, який зараз під’єднаний до мережі. Причому хитра програма показує карту по всьому світові, включно з назвою міста, вулиці та номером будинку.
— Місто Київ, вулиця Івана Франка… — прочитав один із інженерів, коли на екрані з’явилася карта Києва з жирно позначеною адресою ай-пі.
Мені зробилося гаряче. Саме на вулиці Івана Франка розташована квітярня фрау Сандри Кройц. Ба більше: міститься вона на першому поверсі саме того будинку, який зараз відмічений на карті!
— Чий це комп’ютер? — вигукнула я. — Чий це комп’ютер?
— Андрія Голода.
Розділ одинадцятий
ПОДВІЙНА БУХГАЛТЕРІЯ
Весна перейшла в літо, а я навіть того не помітила. Це літо так рано принесло спеку, що передчасно вижовкла трава сухо рипіла під ногами. У моїй уяві перемішалися всі недавні події, свідком яких я виявилась, і мозок затнувся. Я була чомусь певна, що мертвий чоловік у лабіринті не може бути Андрієм, але чому? Чи не тому просто, що серце моє не хотіло повірить у смерть людини — конкретної людини з плоті і крові, що говорить і ходить і сміється, що називає «шановна колего» тільки мене і що кожен рух її мені знайомий, як власне віддзеркалення? Не хотіло повірить у смерть, яка лишить у цьому серці пустку… Андрій… А пістолет, що був у нього при боці!.. Й синє очко Оленчиного талісмана!.. Іще один листок опав з душі…
По приїзді кілька днів поспіль я приходила до Оленчиних батьків у надії знайти яку-небудь незвичайну річ — не-знаю-яку, що по ній я б одразу збагнула: вона занадто дивна для просто Оленчиних речей. У перший день мама її зустріла мене на порозі — ніби чекала з відчиненими дверима. Вона глянула повз мене, на щось за моєю спиною, і на мить у неї спалахнув погляд, мовби вона когось упізнала. Я мимохіть озирнулася — там нікого не було. Мама провела мене до дверей Оленчиної кімнати й застигла у дверях, наче злякалась переступити поріг. Потім, нічого не кажучи, обернулась і пішла до кухні.
Сидячи на зеленому покривалі, що його Оленчина мама сама шила з клаптиків, я вмикала записи на старезному магнітофоні «Маяк», притрушеному сторічними порохами, перекладала забуті речі, які вже й не сподівалися, що їх іще раз торкнеться рука, пестила старі підручники. Жодної системи в моєму пошуці не було: діставала з полиці книжку, хапливо її переглядала, й от уже, пожбурюючи вбік, бралася до шухлядок письмового столу. Проглянувши одну, раптом кидалася до шафи, де перед великим дзеркалом ми колись із Оленкою так часто готувалися до вечірніх мандрівок. Мені знайомий тут кожен гребінь, кожна шпилька. Як знадно пахне суміш старих парфумів, що ще жовтіють на денці маленьких пляшечок! Потім ураз я знову стрибала до столу, вмикала лампу під зеленим скляним абажуром і слухала старі пісні на важких саморобних касетах.