Дівчина хитнула головою у напрямі дверей, які вели, схоже, до кабінету. А Петро Федур, виявляється, уже начальник, коли має окремий кабінет!
— Він у себе? — тим часом запитав Матвій.
— Десь вийшов, зараз буде, — відказала дівчина. — Та ви заходьте, чекайте. Він ось-ось має з’явитися.
Ми поплентались до кабінету, всілися на розгойданих стільцях. Я відкинулася на спинку, приплющила очі. Що я тут роблю? Навіщо мені це все? Оленка зникла, Марину не повернеш, Андрій Голод…
— …А Петро, — долинув до мене наче крізь сон Матвіїв голос, і я збагнула, що він давно вже щось розповідає, тільки я нічого не чула й не тямила, — після інституту чотири роки навчався в докторантурі в одному зі штатівських університетів, докторську там захистив. І тут, здається, кандидатську захищає. Тільки поглянь, скільки у нього мудрих книжок! До речі… до речі…— Матвіїв голос невловимо змінився.
Я розліпила важкі повіки. І на столі, і в заскленій великій шафі, і на підвіконні — кругом були книжки. Я примружила очі й почала читати корінці: «Фізика напівпровідників», «Квантова механіка», «Тонкоплівочні технології», «Теорія квантової фізики»…
— Пригадуєш, — Матвій гостро зиркнув на мене, — вирізку з газети, яку я тобі показував? Квантові перетворення, дослідний центр у Мельбурні… Я тобі точно кажу, Петро може нам допомогти! Він у цих колах крутиться, має все і всіх знати!
— Він не схоче нам нічого розповідати, — байдуже відмахнулась я. — Так само, як і батько мій нічого не схотів пояснювати. Комерційну таємницю ще ніхто не відміняв…
— До чого тут комерційна таємниця? Ми ж не питатимемо Петра про його нобелівські винаходи, нам тільки потрібно знати, як його ім’я опинилось у записникові. Хто такий Юрґен Вайзе? До чого тут Олена?
— Еге ж, так він тобі й почне все викладати…
— А якщо, — Матвій поправив окуляри, — у цих стінах справді твориться революційний винахід, на який уже накинули оком конкуренти? Щось крутиться навколо трьох науково-дослідних інститутів, щось дуже темне. А винахідники, як завжди, все просплять і лишаться при виновому інтересі…
— Матвію, — пирхнула я, не витримавши, — ти як мала дитина! Хіба не знаєш, як діють мудрі конкуренти? Вони не купують і не крадуть патенти — навіщо? Вони беруть зареєстрований патент, удосконалюють якусь дрібничку — і патентують уже власний геніальний винахід. Так уся Америка живе! І з цим неможливо боротися!
Матвій похитав головою.
— Все вірно, все вірно! Але тут історія може бути іншою. Візьми таку гіпотетичну ситуацію: винахідники розробили новий прилад, на якому можна заробити великі кошти. Учені його не патентують, щоб не привертати уваги, а потихеньку знаходять інвестора, який готовий одразу вкласти гроші й запатентувати не дослідний, а промисловий зразок. І миттю налагодити серійне виробництво… І тоді, навіть якщо конкуренти й украдуть зрештою ідею, інвестор уже встигне заробити чимало грошенят!
— Щось я не збагну…
— Ти дослухай до кінця! — нетерпляче гримнув Матвій. — Отже, маємо винахід і маємо інвестора. І маємо третю сторону, яка невідомим чином дізналася про винахід. І оцій третій стороні потрібно вкрасти ідею до того, як буде запатентований промисловий зразок і почнеться серійне виробництво!
— Ага, — гмикнула я, — це багато чого пояснює, окрім двох платіжок на п’ятнадцять мільйонів у. о., адже таке спритне перекидання грошей не схоже на інвестицію в розвиток серійного виробництва…
Матвій стенув плечима, хотів сказати щось ущипливе — але тут прочинилися двері до кабінету й на порозі постав довготелесий чолов’яга з відстовбурченими вухами. Я заклякла в кріслі.
— Федуре, привіт! — підвівся Матвій назустріч однокурсникові та простягнув руку для потиску. Проте довготелесий не поворухнувся — він невідривно дивився мені в очі. Я струсила миттєве заціпеніння й теж звелася на рівні ноги.
Петро Федур нарешті оговтався та злісно захряснув за собою двері.
— Що ви тут робите? — процідив він крізь зціплені зуби.
— Слухай, — розгубився Матвій, — що таке? Петре, що за маячня?
Він озирнувся на мене, тоді знову перевів погляд на свого однокурсника.
— Матвію, — почала я повільно, — твоя закрита черепно-мозкова травма — чиїх рук діло?
— Охоронця з квітярні — отого смаглявого, з золотим зубом… До чого тут це?
— Ну, тоді прошу познайомитися з добродієм, який намагався вкоротити віку мені.
— Чо-го?!
Тим часом Петро Федур видобув із кишені кастет і вдягнув собі на праву долоню. Худорлявий науковець умить обернувся на затятого зарізяку. Неквапом він підійшов до письмового столу й посунув до себе телефон. Набрав номер і спокійно мовив у слухавку: