Андрій Голод стояв до мене спиною на протилежному боці вулиці, і я просто відчула напруження, яке вивергало його тіло. Він увесь був — на мить затамований, заморожений рух, і навіть пісочного кольору його джинси тільки підкреслювали готовність ніг зірватися з місця. Певно, вчувши мій погляд, Андрій повільно повернувся, ковзнув по мені оком, не впізнаючи обличчя під темними окулярами, і вже збирався обернутися назад. Я змахнула рукою, й Андрій завмер. За півхвилини він стояв поряд.
— Як це ти проскочила, що я тебе не помітив?
Я вигнула ліву брову.
— Комином спустилася, як відьма.
— Щось я сажі на тобі не бачу…
— А я знижувалася мітлою вперед.
Прочиняючи внутрішні двері до кафе, я хотіла ще щось додати, та Андрій жестом зупинив мене і потяг нагору. Між другим і третім поверхами ми всілися на сходах.
— Як ти тут, шановна колего?
— Та нівроку. А ти?
Андрій усміхнувся силувано.
І враз на мене накотила темна хвиля: я згадала хлопа з золотою фіксою і другого — вухатого, спом’янула холодний погляд Зиновія Самійловича, внутрішнім зором уздріла Оленчин талісман із блакитним очком, ніби увіч побачила розбиту голову Марини на бруківці. Я глянула на Андрія, наче не впізнаючи його.
— На джипі твоєму убивство висить. Ти в курсі?
Андрій мовчав. Я продовжила:
— Де з бандитами запізнався? Мало тобі платили в нашій конторі? Ще запраглося?
Андрій порився в кишенях, дістав у кілька разів згорнутий папірець.
— Розгорни.
На колінах у мене лежала сторінка з маленького записника. На згинах папір затерся, і майже зникли лінійки. Розправивши папірець, я прочитала: «Наталю! Все, що тобі розкаже А., має знати твій батько. Решта — під час зустрічі. О.». Рівний почерк, гострі літери.
Я загнала сльози, що вже виступили з очей, назад: я в дитинстві навчилася цього в Цибуліно. Андрій погладив мене по плечу. На першому поверсі будинку, де ми розмовляли, було літо. Раз по раз відчинялися двері, люди заходили до кафе. А мені було так холодно — шкіра боліла! — ніби в самому платтячку мене кинули в кучугуру снігу. На якому я світі?
— Кажи! — хрипко мовила я.
Розділ чотирнадцятий
З ТОГО СВІТУ
Мотор темно-синього джипа виспівував тихо й рівно. Кермо слухалося найменшого поруху руки; керувати такою машиною було саме задоволення. Дорога стелилася під колеса, але дороги Андрій не бачив: у власній уяві він обнишпорював кожен закапелок джипа, відшукуючи справжню мету своєї поїздки в Будапешт. Коли почнеться огляд на митниці, протоколи, допити й вогкий ізолятор, буде вже запізно.
На задньому сидінні машини хропів бугай із золотою фіксою, що через нього Андрій не міг зупинитися й обшукати джип власноруч, а не в уяві. Бугай, напрочуд засмаглий як на кінець весни, поворухнувся, глипнув на Андрія, спросоння гикнув і знову заплющив очі. Андрій простежив за ним у дзеркало заднього огляду, тоді перевів очі на машини, які рухалися вервечкою позаду. Найближча посигналила, що виходить на обгін, і Андрій трохи скинув швидкість: для перегонів на автостраді у нього ніколи не вистачало азарту.
Машина вивернула на ліву смугу, й позаду неї Андрій побачив «вісімку» бежевого кольору, за кермом якої сиділа жінка. Обличчя жінки Андрій розгледіти не міг, бо його затуляв сонцезахисний дашок, але загальний образ — бежева «вісімка» з жінкою за кермом — викликав якісь дивні асоціації. «Вісімка», схоже, скинула швидкість, бо почала потроху віддалятися, по лівій смузі її обігнала інша машина і вписалася рівно позаду джипа. Вона вильнула хвостом, і автоматично вильнула «вісімка», зраджуючи недосвідченість жінки-водія.
Тої миті, як смикнулася «вісімка», пасажир на передньому сидінні не втримав рівноваги і схилився набік, і обличчя його на мент виповзло з-під сонцезахисного дашка. «Ось воно!» — подумки скрикнув Андрій, бо «вісімка», жінка і її пасажир одразу з’єдналися в ціле. Андрій сердито ляснув долонями по керму.
На задньому сидінні заворушився засмаглий парубок і сонно пробурмотів:
— Що тобі не так?
— Усе в нормі. Спи.
До Львова лишалося ще з двісті кілометрів фактично рівної траси, на якій загубитися практично неможливо. Андрій їхав, нарешті забувши про невідому контрабанду, яка вже напевно причаїлася десь у джипі, бо інакшого пояснення нагальній поїздці не було. Не вірити ж байкам, буцім контракти з підписом і «мокрою» печаткою треба передавати особисто в руки, а експрес-пошта для цього не годиться. Ще недолугішою здавалася версія, начеб потрібно партнеру фірми передати подарунок — невеличкий електронний записник, який зараз лежав у внутрішній кишені Андрієвого піджака.