— Який жах! — мовила вона до Андрія. — У тебе пилки нема?
— Ти де дзвонила?
— На Батьківщину.
— Нащо?
— Побачимо.
Наступні кілька діб минули в гарячці. Андрій не пам’ятав ні днів, ні ночей, тільки часом, коли розплющував очі, бо його вуст торкалося або горнятко гарячого молока, або бульйону, з темряви виринав шматок сірої стіни й темні Оленчині очі, які гляділи на нього тривожно й допитливо. Але відступила гарячка, і матрац уже не здавався розжареним, як пательня, і голоси не гули у вухах, і можна було навіть розрізнити окремі слова.
— Як невчасно захопила тебе хвороба! — говорила Оленка. — Я знайшла людину, яка, здається, не вигнала б нас, якби ми до неї нагрянули. Але куди ж тебе зараз такого?
— Хто це? — спитав Андрій.
— Латишева. Марина. Товаришка Тисовської. Вона тут в університеті за гроші Сороса вчиться.
— Як ти знаєш?
— У Київ дзвонила, — пояснила Оленка, затягуючись цигаркою.
— Латишева? Товаришка моєї шановної колеги? Це доля.
За кілька днів Андрій і Оленка сиділи на пошті за комп’ютером.
— Чому ти сама їй не напишеш? — питав Андрій. — Ви ж знайомі?
— А тепер і ти познайомишся. Затям: мене нема. Я зникла. Якщо вони мене знайдуть, цього разу точно вб’ють. А ти… ти менше знаєш. Та й двійника вже нема… Нікому не треба мокра справа заради мокрої справи.
До адресата полетів електронний лист. За деякий час повернулася відповідь. «Манго» Марина Латишева запропонувала сама — либонь, добре знала це місце. Андрій не заперечував — бар якраз розташовувався неподалік нічліжки.
У «Манго» він приїхав заздалегідь. Всівся за столиком обличчям до вікна і роздивлявся вулицю. Кожна жінка, яка проходила повз вікно, чіпляла його погляд на мить, поки внутрішнє відчуття раптом твердо не казало йому: не вона. Але ось на тому боці вулиці зупинилося таксі. З нього вийшла висока білявка, коричневі модні штани й червона смугаста кофтина в талію. Звідки Андрій міг її знати? Але був певен, що упізнав і цю швидку, трохи з нахилом уперед ходу, й одиноке довге пасмо, що звисало на око на тлі короткого хлопчачого їжачка, і рух, яким вона за спину закинула сумку.
Вона ступила ногою на асфальт і роззирнулася, даючи дорогу машинам. Тоді швидко рушила до бару. Андрій не бачив, як із-за рогу вискочила автівка. Вискнули шини, тіло дівчини підлетіло вгору, перевернулося й упало на тротуар. Із машини, з боку пасажира, вистрибнув підліток і, божевільно присідаючи, пішов у бік тіла, розпростертого на бруківці. З вікна, з водійського місця, на нього вискнув голос — не знати, чи чоловічий, чи жіночий: нелюдський: «Вернись!» Дверцята клацнули, й автівка, скрегочучи шинами, рвонула з місця.
Андрій вилетів із бару.
«Цього не може бути! — кричав хтось йому просто у вуха. — Цього просто не може бути! В мене на очах! Машина! Збила! Втекла! Який божевільний випадок!»
Андрій носився вулицею. Біля тіла почали збиратися люди. В кінці вулиці припаркована була «швидка», водій якої, певно, зайшов на каву в одне з кафе, що ними всіяна вуличка. Не знати, що потягло Андрія до «швидкої», та він умить опинився біля неї, смикнув ручку дверцят — незамкнені, стрибнув на сидіння — ключ у замку. Андрій крутонув ключ і під’їхав до невеликого натовпу, що зібрався біля збитої жінки.
— Розійдіться! Я лікар! — кричав Андрій, придираючись крізь натовп.
Люди помалу розступилися. Він нахилився над непорушним тілом, потім підняв його на руки й поніс до машини. Ніхто навіть не здивувався, чому не на ношах, чому сам, чому без білого халата. Андрій вклав жінку на вузьку тверду отоману. Погладив по голові. В горлі у жінки раптом забулькало, й вона розплющила очі.
— Жи-ва? — спитав Андрій сухими губами.
Післямова
ВІД ГЕРОЇНІ
— Жи-ва? — почула я власний голос. Серце зробило удар, стало, знову стукнуло, голосніше.
— Живісінька, — мовив Андрій.
— Де вона?
— Якщо будеш чемна, відведу тебе до неї.
Ніби скинувши з себе сто проспаних років, я скочила на рівні ноги.
— Якщо не відведеш просто зараз, я тебе придушу!
— Ну, тоді ходім, — Андрій підвівсь услід за мною.
Перестрибуючи через п’ять сходинок, я збігла донизу. Хряснули двері кафе, гамором озвалася вулиця. Літо було яскраве-яскраве.