Наша кицька сновигала поміж ніг, винюхуючи смачні запахи. Проте коли хто-небудь із добросердих гостей простягав їй шматочок шинки або ковбаски, вона тільки морщила носа та зневажливо пирхала: панянка у нас напрочуд перебірлива.
Після другого бокала я відчула, як кров підкрадається до обличчя, шумує у голові і дзвенить тонко-тонко у вухах. І крізь дзвін і дзенькін почувся мій голос, що перекрив усі решта за столом:
— Пропоную влаштувати допит головному свідку! — і я сіпнула Оленку за рукав. — Кажи, кажи все!
— А що казати?
— Все, що знаєш.
— Нічого не знаю, — відсунулася від мене Оленка, загороджуючись руками.
— Як це ти не знаєш? Як це ти не знаєш?
— Лишися мене! А то викличу адвоката й відмовлюся давати свідчення.
Я насварилася на неї пальцем. Ольжич уважно подивився на Оленку, кивнув ствердно, мов між ними існувала якась таємна домовленість. Вона заговорила.
— Я помстилася Зиновію Самійловичу… Платіжки ви вже бачили, а був і договір. Його я сховала ще надійніше, ніж платіжки…
— Між ким і ким договір? — спитав Матвій, який не міг звикнути до того, скільки таємниць відкривається зразу, і всі їх наречена від нього приховувала. «Ох, — подумки погрожував він, — ти моя грушка, ти моє яблучко… я з тебе узвар зроблю після весілля, пожди тільки!»
— Між австрійським інвестором, — пояснювала між тим Оленка, — і фальшивим НДІ МП… Справжній дослідний інститут працював, не відаючи, що розробляє виріб, який уже йому, по суті, не належить. Інвестором був сумнозвісний Юрґен Вайзе. Схоже, він і сам не підозрював про складну банківську схему і подвійну гру, яку вела українська сторона…
— Не вірю, — перервав її Ольжич. — Хіба Юрґена знайшла не фрау Кройц?
— Ви і про неї чули? — Оленка невловимим рухом поправила зачіску, і з очей Матвія війнуло полум’я.
— Аякже.
— Юрґен Вайзе — колишній комп’ютерний геній, який так і не спромігся на сенсаційний винахід. Але ж амбіції зосталися! І фрау Кройц, коли від Рибицького дізналася про розробки НДІ, запалила австрійського друга божевільною ідеєю запатентувати чужий винахід під власним іменем. Справа в тому, що Леся Кройц і Рибицький…
— Солодка парочка «Твікс»! — за неї закінчила Марина.
Боже, який сюжет! Як мелодраматично!
— Леся Кройц, — пояснила Оленка, — пообіцяла Юрґену винахід і нову особистість — він-бо давно був у міжнародному розшуку за ДТП зі смертельним наслідком. А поза його спиною вирішила нагріти ще й українських винахідників. Десять мільйонів у. о. — хіба не ласий шмат?..
— Між іншим, фальшивий НДІ МП, — посміхнувся Ольжич, зводячи на мене очі,— ся повністю звав НДІ «Мікропроцесор» і проіснував — згадай нашу балачку! — рівно тиждень. Зареєстрований він був на загублений паспорт, власник якого і заяву про втрату був написав, і новий собі встиг виробити ще за місяць до реєстрації…
— Але як ти знав, що НДІ МП на двох платіжках може означати дві різні речі?
— А правдивий і фіктивний дослідні інститути мають ріжний код у держреєстрі. Я ж платіжки провіряв…
— Стривайте! — згадала я раптом іще один збіг, який давно мене муляв. — А яким боком Силоненко прилатався до цієї історії? Він же ні до інституту фізики напівпровідників, ні до кібернетики, ні до мікропроцесорів жодного стосунку не має! Де ж він зазнайомився з Рибицьким і Зиновієм Самійловичем?
Ольжич загадково примружив очі.
— Вгадай, — мовив він, — дівоче прізвище фрау Сандри Кройц.
— Леся? Леся Силоненко?! Дочка? Я ж навіть бачила її одного разу, вона забігала до татка на роботу!..
Гості принишкли, недовірливо посміхаючись і хитаючи головами. Оленка, повернувши обличчя до вікна, замислено роздивлялась, як вітер ганяє пустирищем буруни піску. В її очах плавали сонячні іскри.
— А пограбування в Оленчиній квартирі? — запитала Ніна, щоб уже не лишалося жодних загадок. — Замаскований обшук?
— Аякже.
— А викрадення Оленчиного комп’ютера? А стерта інформація з Андрієвого комп’ютера?
Оленка знизала плечима.
— Я можу тільки здогадуватися. Коли Андрій зник, а купно з ним щезла і я, наші друзі, певно, подумали, що ми весь час були у змові. Працювали-бо в одній конторі, могли бачитися хоч і щодня… А якщо були у змові, мали якісь зносини. Скажімо, вели комп’ютерне листування. А раптом у поштових програмах залишилися невидалені листи, які дадуть натяк, де нас шукати?.. А заодно Зиновій Самійлович, мабуть, вирішив знищити гамузом усі файли, щоб бува не проскочила десь інформація про його контору…