А кок-сагиз ще й насіннє мав. Воно в таких парашутиках дозрівало, на кульбабчині схоже. І тре’ було слідкувати, коли дозріє, щоб ни раніше й ни пізніше, бо не дозріле потим не проростало, а ледь дозріє — одривається й летить хтозна-куди, й ловити його суща біда. Мусили діжурити коло того поля, приходити на світанку, бо саме вранці починався чогось дивний політ тих насінин. А хай-но хоть одна насінина пропаде, казав голова, за кожну по рокові впаяють. Мо’, й шуткував, тико все одно мусили ловити те насіннє осоружне.
Голова. Соломія знала, що дійде черга й до неї. Мусить дійти. Пусля народження доньки трохи округлилася — налилися ще більше литки, спокусу сідниць не могла приховати й широка спідниця, груди — дві доспілих соковитих диньки, аж просилися наверх. Соломія дивилася у велике люстро, котре в місті купив Василько на привезені з Росії гроші, й думала, що якби була ото чоловіком, то таку жінку геть би спасла очима, не тико очима. Кров шугала до голови, і млоїло в грудях.
«Дурень ти, Вадиме, — подумала якось при таких розглядинах. — Ой, який же ти дурень! А якою б жінкою я тобі була!»
Узимку після засідання правління колгоспу, до якого ввели й Соломію, як кращу ланкову (за поданням голови!), голова й попросив, ніби між іншим:
— Залиштеся на пару хвилин, Соломіє Антонівно. Одне питаннячко обговорити тре’. Недовго.
Як лишилися удвох, Соломія наструнчилася. Під ложечкою засмоктало, мовби в передчутті якоїсь звістки, що от-от повідомлять. Глєнула за вікно, де вечір розкинув чорні, аж сині крила, лише підсвічені трохи лампочкою з конторського вікна.
На кожушок свій погляд перевела, уже трохи потертий, той, що Павло ще справив. Висів на тому самому вішаку, що рік тому шубка того вирвиська, що невідомо чого до їхнього сила припхалося.
Відомо, ой відомо. А потому й полетіли під укіс, Соломко- Соломочко-Солечко кохана, усі твої мрії і сподівання. Нє, одне таки справдилося, вимріялось, і вже дома жде, ручки простягне.
— То я слухаю, Михайле Прохоровичу.
Голова з-за столу вийшов, до Соломії притерся. Близько- близько, як сопе, чути. Очі — маслом з них не їдну лампадку заправляти можна, а цілу гостину пригостити.
— Соломіє, не знаю, з чого й почати, — голос чогось захрип.
І вмовкає. Рукою за її рукав — торк.
— Ви-те, здається, простудилися, — Соломія турботливо. — Може, малини ци калини принести? То ж зима, таке діло.
— Не смійся. У мене інша болячка.
— Чого б то я мала сміятися? Голос оно хрипкий. І очі, як у кроля, звиняйте, почервоніли.
— Ну, Соломіє Антонівно, — благально. — Ви ж усе розумієте.
— Якусь роботу для ланки маєте строчну? Може, щитки од снігу тре’ поставити? То ми завтра вийдемо.
Він тупцює, а Соломії здається — от-от притупувати почне. А може, і в танець піде, гопака ци й попригунця ушкварить. Страх раптом проходить, зникає напруга в тілі, а натомість сміх починає розбирати. Хоч би не приснути, думає зненацька. Бо тоді взагалі кумедія вийде.
— Ви мені дуже подобаєтеся, Соломіє, — каже тим часом голова.
Бере її за плечі, до себе у півоборота розвертає. Уже в очах не лампадки, а ліхтарі запалилися.
— І ви мені подобаєтеся, Михайле Прохоровичу, — серйозно відказує Соломія. — Керівник ви хороший, тико сурйозний надто, строгости б трохи менше.
— До вас у мене строгості немає, самі знаєте, — і руки його вже на Соломіїних плечах. — На медаль подам, як на той рік так само потрудитесь.
— А діло зара у вас яке?
— Ніби не знаєте?! Не мучте, Соломіє. Не мучте. Я жива людина, хоч і голова. Чоловік.
— Та ж у вас жінка є. Ми ж бачили, як приїжджала. Кажуть, ви вже й квартиру для неї обладнуєте. У куркульській хаті.
— Я то обладную. Тільки вона з города не дуже то сюди рветься. Та й любов у нас давно минула. Вас я полюбив, Соломіє.
На Соломію, котра до того усміхалася, нападає злість. Вона відчуває — цей чоловік, цей Басюта-бицюра, як у селі прозивають, на відміну од Вадима, каже неправду. Нахабно дивлячись у вічі, бреше. Так само, як брехав десятку, а мо’, й більше жінок і дівчат з сила — вдовиць, замужніх і незамужніх — котрих уже встиг покрити і змусити до злягання за цей рік, спокусити, а більше залякуючи тюрмою й Сибіром.
— І вельми полюбили?
Вона вже тоже неприховано сміється, глузує, насмішкувато дивлячись в його нахабні баньки.
— Не смійтеся. Я вас люблю.
— Брешете, Михайле Прохоровичу, — у спокійному голосі Соломії неприховане презирство. — Так само, як брехали гиншим жінкам, котрих обробили. Тоже в цему кабінеті? Ци на квартирі, яку для свеї жінки ладнаєте?