Він одступає. Чмихає, мов ображена дитина. Аж пожаліти хочеться, бідаку. Тильки в Соломії жалість у цей момент із-за спини ни виглядає.
— Соломіє, Соломко, — каже він. — Навіть якби я неправду казав, хай уже так, як ти собі вважаєш. Ми з тобою дорослі люди. Що, тобі, мо’, не хочеться?
— Може, й хочеться, — відповідає Соломія і раптом знову веселіє. — Мати мене хочете, солодкий бицюро? Не дивуйтеся, вас у селі бицюрою прозивають.
— Ну, наш народ.
— То от, бицюро наш, ви-те, колхозний. Я жінка гарєча. За вечір п’ять разів підряд вдовольнити зможеш? На менше я не погоджуюся.
— Смієшся? — В його очах мішаються хіть і злість. — Ну, ось що, досить. Я тобі зара покажу, що я можу і скільки. Бач, вона
целку з себе корчить! А дитину з ким нагуляла, думаєш, не знаю? Чим я гірший за твого уповноваженого?
Хапає в лапища, дихає важко й гаряче, й Соломія розуміє — от-от повалить на стіл. Або й на підлогу. Кажуть, брат у нього якесь цабе в тому енкаведе ци емгебе, як там тую страшну силу кличуть? Того й веде себе так нахабно, не по-людськи, й ничого не боїться.
Він, мовби почувши її думки, хрипить:
— Вдова фронтовика, кажеш? А коханок по лісі гуляв, доки не підстрелили? Все знаємо. У Сибір захотіла як бандпособніца?
Руки його беруться розстібати кохтину Соломії. І од доторку цих коротких масних пальців ненависть Соломіїна спалахує з новою силою. Вона головою, лобом, б’є йому в носа. Басю- та-бицюра скрикує, мимоволі відступає. З розбитого носа ци- бенить кров.
— Сука! Та я тебе зараз!
— Спробуй!
Соломія відступає до вішака, хапає кожушка.
— Тильки зачепи, слизняк. — Вкладає у слова таку ненависть, що аж самій страшно. — Коханий у мене був, то правда. Али коханий, а не такий, як ти.
— Був і змився.
Він наближається до Соломії, перекриваючи вихід.
Перед Соломіїними очима спалахує блискавка. І наче підказує їй слова.
— Його звати Вадим. Вадим Георгійович Коробченко. Можеш завтра позвонити до Києва й перевірити. А нє, то я подзвоню або поїду, чуєш? Він там зара на такій должності, що тебе, як мурашку, здмухне.
— Брешеш!
Хрипить, та все ж спиняється.
— Перевір, як хочеш. Навіть зара звони. Там же, певно, не сплєть у тій цекі.
З тим і вибігає. Тільки двері прищемлюють кинуті в спину слова.
— Ще прийде коза до воза, передовице засрана.
Зимова вечірня вулиця остудила розпашіле Соломіте лице. Тильки сліз не було, на відміну од минулої зими, коли вона так само вибігла з контори. Руки тильки ледь-ледь трусилися.
7
Коза прийшла до воза спершу наприкінці зими. До того часу Соломія лише пару разів бачила голову колгоспу. Басюта розмовляв, мовби нічого не трапилося, хоч масності в його очах не зменшилося. А одного разу, як до куперації йшла, долаючи замети, сани спинилися, й почула знайомий голос:
— Сідайте, Соломіє Антонівно, підвезу.
А що Соломія продовжувала мовчки витоптувати стежку, то він не минув, зате сказав, їдучи поруч:
— Не бійтеся, не вкушу. І чіпати не буду.
— Мені пройтися корисно, — нарешті сказала Соломія. — Молока, кажуть, того більшає.
Вона не сідала, а голова не минав. Сказав тильки:
— З нас будуть сміятися. Ви йдете, а я 'їду.
— Хай сміються, може, сніг розтане.
— Ой, гордячка ви, чудачка. Ну, та мені такою ще більше подобаєтеся. І за той вечір вибачайте.
— Іжте на здоровля, — сказала Соломія.
Ій стало веселіше. Бо таки зрозуміла — цей чоловік, що почувався господарем, паном у селі, а жінок своєю власністю, неї боїться. Якщо й не боїться, то принаймні побоюється. Неї й далекого ненависного коханого Вадима. А Вадим даленіє й даленіє. Така вона вже вдалася. На зміну злості й образі прийшла байдужість. Наче й ни було того з нею. Зустрічей, купання спільного, альтанки. Розуміла, то вона сама затоптує вогонь. І продовжувала затоптувати.
Та вже ночами, особливо, коли Маруся стала спати, навіть коли чула біля себе тепленьке тільце доньки, а ще більше, коли та спала в колисці, відчувала — хочеться гиншого. Чоловічого тепла. Пригадувала, як Василько вставав ночами до сина, як брав малого на руки, підносив над собою, а тепер і підкидає, а той радо сміється. Як дивився захоплено на сина вдень — чи ж його сина? Темна хвиля накочувала тоді на очі, стискав невидимий обруч груди. Ковтала сльози, витирала їх долонею, а вночі — подушкою. У якийсь час почала бажати, аби Василько й Варочка швидше забралися до свеї хати, яку вже другий рік зводили. Та при новому голові заборонили через колгосп дерево виписувати. Грозився Василь, що буде сам ліс красти, як дехто робив, та Соломії обоє й Варка стримували.