— А знаєте, Соломіє, щоби я зараз хотів? — вернув її до дійсності голова.
«Переїхати мене кіньми», — ледь не сказала Соломія.
— Украсти хотів би вас, — відповів за неї Басюта. — Та на санях та серед зими. Та на конях! Ех, як би ми любилися, гордячка- забіячка!
І вдарив коня батогом, і справді полетів, аж вітер засвистів та снігова курява за саньми стовпом здійнялася.
Уперше подумала Соломія, що, може, цей чоловік таки любить неї — хай по-своєму, грубо й брудно. Як уміє. Бо ж ни сказав ничого, ни похвалився, що нібито неї подужав, чуток нияких не розпустив перед свею чоловічою бандою, як про гинших жінок. Зновика боявся? Відчувала Соломія — не тико того.
А козиця-коза жалібно замекала тої тоже пам’ятної ночі. Ма- рієчка захворіла.
Може, тому, що перед тим до дєдини Гапки таки ходили. Хті- ла стара, що вже й ни вставала, подивитися, як вона казала, хоч перед смертю, яка то в неї двоюрідна внучка. Побачивши незнайому бабцю, Марієчка запхинькала. Так траплялося ни часто, бо викричавшись, донька стихла і могла годинами дивитися непорушно в одну точку. Те трохи непокоїло Соломію. Правда, тепер попхинькавши, швидко заспокоїлась і навіть кудись ручку потягла. Марусенці показали бабиного рудуватого, смугастого, як тигряка, кота, і Марусина спробувала його навіть погладити та схопити за шерсть. А що кіт незадоволено нявкнув, то й вона собі знов заплакала.
— Тьху, тьху, файна дівка буде, — сказала баба Гапка.
— Коби ж то, — Соломія.
— Ти ж тако хтіла, доню, аби таку боцюник приніс, — сказала баба. — Ну, а то що сама. Оно яко виходить з теми чоловіками.
Що баба мала сказати — незрозуміло. Язик її повертався тєж- ко, так само й дихала. Скоро Соломія збиратися почала. А дорогою, як на те, колишню свою свекруху стрітила. Цього разу ничого ни сказала, на привітаннє тико щось буркнула, зате у спину почула Соломія, що «скоро за тими байстрюками й вулицею ни мона буде пройти». Знала, що ни добре сприйняла Марія звістку про те, що колишня невістка живота носить, нарікала: синові, чоловікові законному, дитя подарувати не спромоглася, а тут, бач, од чужого, заїжджого, як сучка шмитка, сім’я підхопила та понесла. А найбільше чогось неї образило, що назвали дитину Марією, і не одному казала, що навмисне спаскудили неїне ім’я, аби, мовляв, їй досадити. То була неправда, яка пекла Соломії груди. І зара, стрівши Павлову матір, ледь стримала сльози. Добре, що Явдоха, сусідка, колежанка по ланці, навстріч йшла, постояли, поговорили, трохи відвела душу. Али ж донька й укутана була, старалась, аби ні вітринки ни залетіло, і спала вже на той момент, а бач — як на те пішло. Певно, вроки од теї Маньки, сказала мама Соломія. Мо’, й так, тико од того ни легше.
На другий день після тих відвідин донька раптом закашляла, а через день — уже й лобик горить. Соломія ладна вбити себе, що до дєдини потелющилася, що з Явдохою довго балакала. Ну, ще до дядини Гапки сусідка забігала, казала, трохи простужена. Фер- шала з медпункту покликали, то сказав старий мудрий Антін, котрого в силі їхньому дохтуром величали, що швидше за все інфекція, а мо’, й грип. І де той гриб видерся, бідкається Соломія, од кого, і знов сибе кляне.
Під вечір четвертого дня стало геть погано. Фельшер подзвонив у район, обіцяли вранці лікаря прислати. А ні, то самі везіте в район. Вночі ж Марієчка дихала так, що, здавалося, груденята геть розірве, плакала, а потім і плакати перестала, тільки час од часу хапала ротиком повітря. Соломія ни знала, що робити. Страх, що донька може не дожити до ранку, охопив неї. Вона заплакала, а потім закричала. Рідні заспокоювали, та в їхніх очах бачила тоже розпач.
— Соломко, як Бог дасть, — спробувала було сказати Соломія- старша.
Та Соломія вперше глянула на матір з ненавистю, мовби та була винна в біді.
— Мамо, що ви-те кажете таке! Я ни переживу, як з нею щось станеться.
Сіла, обхопивши голову руками.
Що робити? Ще раз бігти по фельшера? Так нічого ліпшого за ліки, які вже дав, у нього нима. З району, казали, дорогу замело.
Враз думка майнула в Соломіїній голові. З району. Можуть послухатися, як голова позвонить. Ну, чимось та приїхати. Та щось же треба робити! Не сиди сиднем, наказала собі. Зірвалася з лавки, ноги — у валянки, кожушок — на плечі, хустку на голову вже на бігу.
— Куди ти, Соломко, я сам до фершала збігаю, — почула братові слова.
— Я ни до фершала, — кинула.