На дворі вітер шугнув у лице, забив дух, жбурнув у вічі цілий оберемок снігу. На вулиці було ще гірше, сніговиця-хуртовиця геть збивала з ніг. Соломія раз було впала в замет, та піднялася, пошкандибала далі. Йшла, одверталася од вітру, передихала трохи й уперто місила заметену вулицю далі. У валянки набилося снігу, та вона на те не звертала. Мусила дійти. Йшла на той куток села, де жив тепер, ще й досі сам, голова колгоспу. Зірвало хустку з голови, понесло, та вона не спинилася, йшла далі.
Коли нарешті дісталася, передихнула, пригадала Басютині слова, що прийде ще неїна коза до воза. Прийшла та ще й такої ворохобної нічної пори.
Довго стукала у двері, у вікно, вже й подумала було, що голова, певно ж, у якоїсь вдовички ци й чужої молодички ночує. Стукнула ще раз з усієї сили, ледь вікна не висадила, і тоді почула з глибини хати заспаний голос:
— Хто там? Якого ще хріна носить такої пори? Війна чи що?
Голова постав на порозі розпатланий, в одній спідній сорочці.
— Соломія! Оце так сюрприз!
— Вибачєйте, Михайле Прохоровичу, — Соломія важко сапала. — Тико на вас одна надія. З донькою у мене, Марусею, зувсім погано. Ледь жива. Ни знаю, ци й доживе до ранку.
— Так треба було «скору» визивати.
— Звонили Антон Платонович, кажуть, машина десь у другому силі застрягла, уранці приїдуть.
— То що я можу зробити? — Голова хитався у дверях, як привид.
«Мабуть, випив добряче вчора», — подумала Соломія.
— Ви ж маєте вплив. Може, з райкому яка машина.
— З якого райкому? Та ти знаєш, яка дорога з Головна до За- горян ваших такої погоди? Тут бетеер 52не пройде. Певно, ж геть усе замело.
— Ну. Ну, може, з міста б приїхали? Тут же шосейка.
— З Любомля? То ж тепер інший район. Хто поїде та ще й за такої погоди?
Соломія, у голові якої стукали десяток, а мо’, й сотня молоточків, теж захиталася, а тоді з свеї непокритої, продуваної вітром голови дістала те, що згадала:
— У вас же друзі скрізь, кажуть. У вас же брат у тій енкаведе.
— Друзі, кажеш? Брат.
Голова хитнувся й простяг до Соломії руки. Вона почула важкий запах перегару.
— А ти хочеш стати моєю подругою? Знаю, не хочеш. Якби стала. Завтра. Може, й подзвонив би кудись. То що, згода- угода? Даси, як позвоню?
І спробував схопити Соломію в обійми. Вона відсахнулася. Погляд наштовхнувся на якусь палку ци лопату, яка стояла коло дверей. Не тямлячи, що робить, схопила ту палку (мабуть, таки городник, по вазі визначила) й шарахнула по ненависних плечах.
— Що ти робиш, сучище?..
Чула, як він закричав, та не обернулася. Пішла, сама схожа на примару, розпатлана і геть засипана снігом. Ледь жива дісталася доми. На вулиці стріла Василя, що її виглядав, впала братові на груди. Ридала, забиваючись у глибокому плачі.
— Маруся. Жива?
— Жива, ти що? — Брат підтримував під руку. — Молоком гарєчим трохи напоїли.
У хаті Соломія, відігрівшись, підійшла до колиски. Потім взяла маленьку, що так само важко дихала, притисла до грудей. Зціпила зуби, аби не плакати. Так тримала, колихала і думала, що жити без доньки вона на цим осоружнім світі ни зможе. На тамтім, якщо Бог забере цю золоту крихіточку, їм обом буде тепліше й захисніше. Нє, то гріх, так вони там не стрітяться. Али що ж діяти? «Що діяти, отче Андронію?» — подумки простогнала.
За нею, певно ж, прийдуть за покушеніє на вбивство голови колгоспу. Типер точно буде бандпособницею.
Соломія сиділа й колихала на руках доньку, не віддала й матері, котра хтіла неї перейняти. Коли відчула, що знемагається, поклала Марусечку на ліжко, лягла поруч. Притулила кровиночку, що ледь зіпала, й так лежала, доки не забилася у важкому напівсні.
Прокинулася од грюкоту, хтось ніби добивався крізь двері, потім почула голоси — чоловічі й жіночі. Братів, мамин і ще ни- знакомі. До кімнати зайшов брат, несучи запалену лямпу, а за ним. За ним двоє в білих халатах — моложава жінка й чоловік з борідкою та з сумочкою в руках.
— Добрий вечір. То хто тут у нас розхворівся-розболівся? — спитав чоловік чомусь майже весело.
— Добрий вечір, — прошелестіла Соломія. — От, Маруся наша.
Вони зміряли температуру, жінка в халаті зойкнула, що майже
сорок один, заметушилася — зараз, зараз, вколемо жарознижуюче. Дали вкола, маленька тильки схлипнула і ледь пхинькнула при цьому. Лікар з борідкою послухав Марусечку довгим шнурком з пипочками, котрі вставив у вуха.
— Треба госпіталізувати, — сказав, складаючи свого інструмента. — Здається, крім грипу, ще й запалення легенів. А це вже серйозно.